А «Made in Ukraine» чомусь нема
«Золотий трикутник Петрівки» – це мережа торговельних закладів, які розташовані поблизу однойменного метро. У будень йдемо там купувати босоніжки – найпопулярніше влітку взуття.
Починаємо з «основи» трикутника. Через автоматичні двері входимо в кондиціоновану тишу. Все, як у Європі. Зайшов із грошима, вийшов – без. Тут навіть легкового автомобіля можна придбати.
Вже на першому поверсі у спеціалізованому відділі пропонують «круті» босоніжки. На перший погляд, справді, товар найвищого ґатунку. Я, людина не вельми досвідчена в жіночих забаганках, шанобливо беру до рук модель (ціна 240 гривень) з написом «GUSSI». Чув, що цю марку поважають у світі моди. Мої молоді супутники лише сміються.
– Чого ви? – питаю. – Це ж «гуччі»!
– Яке там «гуччі»! «Гуччі» навіть пишуть не так.
Та й коштує справжня GUCCI не сорок з лишком доларів за пару. Обійшовши поверхи «європи», справжніх італійських босоніжок так і не знайшли.
– І не знайдете, – пояснюють мені. – Бо стовідсотковий імпорт лише у фірмових магазинах у центрі. А тут лише «гусі»!
Поки йдемо до базару (ще одна сторона трикутника), дізнаюся, що такі псевдогуччі колись викидали з троєщинського ринку – щоб не збивали з толку чесних покупців. Бо закордонний товар – це не дешева підробка. Скажімо, фірмове взуття відомої спортивної фірми продають лише на Хрещатику. Коштує воно, справді, дорого, але навіть після сезону носіння вигляд кросівки мають пристойний.
Заходимо ще до однієї торгової точки. Це вже не супермаркет, а така собі крамниця, де про кондиціонери лише мріють. Власники таких «маркетів» лише «піднімаються». У торговельному бізнесі їм зараз найважче. Бо потихеньку виходять із «тіні». Зникають «схеми», тісно зорієнтовані на діри в митниці. Починає панувати прозора звітність.
Це – добре. Але чому важко? Бо треба витримати конкуренцію «кондиціонованих», для яких торгівля – часто побічна тема. Зокрема, і щодо використання (вкладення) капіталів. На думку одного з менеджерів такого спеціалізованого магазину взуття, великі торговельні фірми не потерпають від темпу продажу. Вони можуть дозволити собі продати одну-дві пари босоніжок у день. Але за якою ціною?
Порівняно високі ціни в «маркетах» зумовлені не лише орендною платою чи персоналом, якому треба вчасно платити. Тут, зазвичай, дають гроші вже за марку. Але не за «гусі». Виробники взуття, яке має бути лідером вже за умов якості, користуються, так би мовити, моментом. Ще трохи, і підробки зникнуть із прилавка такого «кондиціонованого» магазину. Треба час, щоб ринок набув усталених форм, які відповідають світовим стандартам. В Україні поки що «стіни» переважають над товаром. Магазинів набудували багато, каже досвідчений менеджер, а високоякісних товарів обмаль. Та й вони не потрібні, бо вкрай низька купівельна спроможність населення?
Та повернімось до босоніжок. У «середній лінії» побачили чимало цікавого. Ось пара на низькому підборі за 218 гривень. Може ще вчора вона коштувала 348, а от ціна впала – чому?
– Це непогане взуття, – пояснює продавець-консультант, – однак ми змушені знижувати ціну, яка спочатку, мабуть, була зависокою.Ціноутворення – то ціла наука. Головне, вчасно реагувати на попит. Цього сезону жінки чомусь знову зіпнулись на високий каблук. Пояснити це «явище» важко, якщо взагалі воно має пояснення.
Пройшовши через «середніх», потрапляємо на базар. У повному розумінні цього слова.
Тут усе «демократичне». І, передусім, стосунки.
– Дівчатка! – кричить продавщиця, для якої, мабуть, заробіток на базарі – єдиний шанс вижити. – Виручайте! Купіть що-небудь! Увечорі прийде хазяїн, у мене навіть на почин немає!
У хазяїна свої проблеми. Як втиснути покупцеві замаскований «під золото» дешевенький «лондон» за 390 гривень або «здати» невибагливому мешканцю Жмеринки, що навідався до столиці ранковою електричкою, рвану збоку, але з «натуральної шкіри», наворочену «бразилію» за 225, – теж своєрідне мистецтво.
Середня ціна жіночого взуття тут 200 гривень. За триста і вище можна придбати те, що «кондиціонери» пропонують на 50-100 гривень дорожче. Торгівля млява. Частина покупців вже сюди навіть не заходить. Вважає, що не престижно. Але все-таки основний потік продажу – тут. Зрештою, і мої експерти зупиняються біля чорненьких замшевих босоніжок. Міряють. «Сімочка» (розмір 37) не підходить, беруть «шістку». Продавець відчуває що має «реального» покупця, метушиться, хоче догодити, навіть скидає, мабуть, заплановані 10 гривень. За 200 молодята беруть босоніжки на високому. Низький таки не йде.
Врешті забираємо покупку та йдемо додому. Розумію, саме тут поки що і знаходиться наш рівень добробуту.
Але є ще якісь вкрай несанкціоновані підпільники. Вони розташувалися в «рядах» повз пасажиропотік, який прямує до метро. Тут можна побачити «сірію» за 55 («tamara») або щось зовсім дешевеньке за 36 гривень.
P.S. Навіть тут, серед різних «гусі» і «тамар», так і не знайшов бодай чого-небудь з рідним «Зроблено в Україні».