Без державної підтримки не обійтися
– Валентино Іванівно, хоч на майданах Помаранчевої революції ми всі боролися за нову Україну, та все-таки, як то кажуть, «кожен за своє». Журналісти – за свободу слова і право на чесну інформацію. Письменники – за право на діалог з читачем, чого ми були позбавлені через поруйноване книговидання та книгорозповсюдження. Звісно, ще нібито рано дорікати новій владі... Але поки що не видно змін на краще... Власне, пошуки відповіді на ці тривожні запитання й привели до вашого департаменту. Прошу нагадати нашим читачам про мету і доцільність існування такої структури.
– Хочу зазначити, що очолюваний мною Департамент видавничої справи та преси Держкомтелерадіо забезпечує реалізацію державної політики у видавничій сфері та у сфері друкованих ЗМІ. Загалом це велика ділянка роботи, адже в Україні функціонують 900 видавців, 461 виготівник, 176 розповсюджувачів видавничої продукції, зареєстровано 22 тисячі друкованих періодичних видань.
– І скільки працівників опікується цим обсягом роботи?
– За штатним розписом лише 29 осіб. Однак це високопрофесійні кадри з багаторічним досвідом роботи, які здатні тримати руку на пульсі життя і розв’язувати проблеми, які виникають.
– Які найпекучіші проблеми існують у видавничій галузі та у сфері друкованих ЗМІ?
– Це, насамперед, мізерна присутність на книжковому ринку української книги; висока собівартість її виготовлення порівняно із собівартістю книг, випущених у сусідніх державах, зокрема у Російській Федерації та Республіці Білорусь; від-сутність єдиної книготорговельної мережі в Україні, яка б сприяла поширенню книги не лише у великих містах, а й у віддалених сільських районах; застаріле обладнання поліграфічних підприємств, відсутність коштів на оновлення матеріально-технічної бази.
Щодо друкованих ЗМІ, то й досі не втрачають актуальності принципи утвердження свободи слова.
– Однією з актуальних проблем вважають цілковите роздержавлення преси. Ваші кроки?
– Ідея ця підтримана не лише Національною спілкою журналістів України, а й урядовою програмою під вельми символічною назвою – «Назустріч людям». Саме на її реалізацію Комітет розробляє проект Концепції роздержавлення друкованих ЗМІ та проект Закону України «Про роздержавлення друкованих засобів масової інформації».
Хочу наголосити, що ідея роздержавлення друкованих засобів масової інформації – не нова. Приміром, Українська асоціація видавців періодичної преси, яку очолюють відомі в журналістських колах Михайло Вейсберг та Лілія Молодецька, запропонувала свій варіант проекту Закону України «Про роздержавлення друкованих ЗМІ» та організувала його широке обговорення на рівні регіонів ще 2003 року. Паралельно з цим проектом з’явився проект законодавчого акту, розроблений НСЖУ, який, до слова, мав більшу підтримку серед журналістів комунальних ЗМІ, оскільки був спрямований на поетапну підтримку та максимальне збереження комунальної преси, особливо її районного рівня.
Нині існують різні думки. Наприклад, журналісти незалежної періодики переконані у тому, що так звану малу пресу треба вже давно відпускати у бурхливе море інформаційного ринку... для випробування на виживання. Представники ж комунальної періодики, навпаки, почуваються дещо невпевнено перед цим своєрідним кроком у невідомість, оскільки вони фактично втрачають фінансову підтримку з місцевих бюджетів.
Двох протилежних думок (і невідомо наскільки пропорційно) дотримуються і представники влади. Одні вважають, що не можна позбавляти владні структури цього своєрідного рупора, завдяки якому забезпечується діалог із суспільством. Другі підтримують роздержавлення, тим самим обмежуючи в майбутньому вплив держави на друковані засоби масової інформації.
– У читачів може виникнути запитання: а яка, власне, різниця, звідки отримувати об’єктивну інформацію про діяльність органів влади: з незалежного чи з комунального джерела інформації? Адже часто так звані незалежні ЗМІ насправді закамуфльовано залежні...
– Як свідчать соціологічні опитування, чимало читачів вважають, що комунальні газети заздалегідь запрограмовані на висвітлення тільки позитивної інформації про діяльність провладних засновників. Інші ж переконані, що незалежна преса будь-який позитив про діяльність влади, за бажанням, може «перекрутити» так, що й нічого не збагнеш.
– Як на мене, то в усіх твердженнях є зерно правди.
– Отож. Тому Державний комітет телебачення і радіомовлення України підтримує як ідею розробки Програми реформування засобів масової інформації загалом, так і пропозиції щодо реформування, розроблені Національною спілкою журналістів України, які досить суттєві і спрямовані на збереження обласних, міських, міськрайонних та районних газет. Звісно, цей проект реформування жваво обговорюється в журналістських колективах, до Комітету постійно надходять пропозиції з регіонів щодо майбутнього роздержавлення друкованих ЗМІ.
– І що ж пропонують самі журналісти?
– Національна спілка журналістів України пропонує дворічну програму реформування комунальної преси. Більшість із творчих колективів редакцій комунальних періодичних видань також за поступове роздержавлення друкованих ЗМІ. Непродумані, занадто різкі кроки у цьому напрямі можуть лише зашкодити справі, адже реформування не може відбуватися без внесення відповідних змін до діючого законодавства, зокрема до Законів України «Про місцеві державні адміністрації», «Про органи місцевого самоврядування в Україні», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про приватизацію державного майна» та низки підзаконних актів.
– А як реформування ЗМІ узгоджуватиметься із запланованою адміністративно-територіальною реформою?
– Обов’язково враховуватимуться при підготовці проекту Концепції роздержавлення друкованих ЗМІ такі пропозиції, як проведення попереднього моніторингу реального економічного, фінансового та соціального стану кожного комунального періодичного видання. Гадаю, для цього у кожній області будуть створені спеціальні комісії з реформування, до складу яких увійдуть журналісти, правознавці, представники влади, відділень Фонду державного майна та обласних організацій НСЖУ. Після аналізу фінансово-економічної діяльності редакції з визначенням її організаційно-правового статусу, складу власників майна, статутного фонду можна буде перейти й до розробки детального плану реформування ЗМІ у кожній області з урахуванням стартових можливостей конкретного редакційного колективу, результатів соціологічних опитувань та забезпечення соціальних гарантій журналістам. Безперечно, такий індивідуальний підхід до роздержавлення дасть змогу зберегти і нерентабельні періодичні видання. Тому починати варто з найбільш фінансово самостійних видань.
– Можна прогнозувати, що складно буде вирішуватися питання передачі редакціям приміщень, оскільки це нерухоме майно здебільшого розташоване в адміністративних будівлях.
– Так. Проблематичним залишається і питання щодо визначення механізму реформування засобів масової інформації, засновниками яких є структурні підрозділи обласних державних адміністрацій, обласні управління МНС, МВС та інші органи державної влади. Принциповим буде питання забезпечення відкритості процесу підготовки Програми, публічного обговорення її основних положень.
Нині Департамент видавничої справи та преси спільно з іншими структурними підрозділами приступив до створення медійної карти – бази даних про комунальні ЗМІ, які функціонують в інформаційному просторі держави. За допомогою обласних державних адміністрацій буде створено банк даних про газети, їхніх засновників, матеріально-технічний та фінансовий стан редакцій.
– Це лише один вектор діяльності департаменту, важливість якого сумніву не підлягає. А як з видавничою справою?
– На жаль, нині з сумом доводиться констатувати, що зменшення кількості видань на одного громадянина України в останні десятиліття призвело до зміління духовних джерел, з яких живиться нація. Однак в минулому році кількість випущених книг як за назвами, так і за тиражами порівняно з 2003 роком усе-таки зросла. Цього року на книговидання з державного бюджету виділено 20 мільйонів гривень.
– Перепрошую, але ж ця сума значно менша від тієї, що була закладена у Державному бюджеті 2004 року – 43 мільйони гривень!
– Але не набагато нижча від тієї, що була фактично виділена в минулому році, тобто 23 мільйони. Якщо ж врахувати, що з передбачених на 2005 рік 20 мільйонів гривень очікується повернення в сумі понад 5 млн. гривень боргів видавництвам, що торік видали книги в рамках програми випуску соціально значущих видань, то залишкова сума справді не така вже й велика. Зате ми врятуємо десятки видавництв від банкрутства.
– Виникає запитання, чому наприкінці півріччя доводиться говорити лише про фінансування на перспективу, а не про хід реалізації Програми?!
– Річ у тім, що на початку року з ініціативи Президента України В. Ющенка змінено не лише назву програми – із програми випуску соціально значущих видань на програму «Українська книга», а й підходи до її реалізації. У зв’язку з цим Держкомтелерадіо розроблено проект Порядку використання у 2005 році коштів з державного бюджету на випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга», який вже погоджено з Мінекономіки та Мінфіном. Наступний етап – погодження з Міністерством юстиції України та затвердження Постановою Кабінету Міністрів.
– Що саме змінилося в критеріях визначення: які і чиї твори друкувати?
– Підходи до формування проекту державного замовлення залишаються такими ж. Пропозиції видавництв розглядає Експертна рада з істориків, літературознавців, письменників та громадських діячів. Перелік підтриманих нею проектів вноситься на розгляд колегії Держкомтелерадіо. Переконана, що фінансуватися за кошти державного бюджету будуть тільки твори, які гідно поповнять духовну скарбницю української нації і працюватимуть на імідж України за її межами. Такі, як уже видані «Твори» у 2-х томах Василя Симоненка, «Щоденники» у 3-х томах Олеся Гончара, «Листи. Спогади» Олени Теліги, «Політична історія ХХ століття» у 6-ти томах, «Пісня про матір» Бориса Олійника...
Цьогорічна програма «Українська книга» спрямовуватиметься на те, щоб унікальність виданих книг зберегти, а дефіцит (бо видавались вони поки що невеликими тиражами) поступово зменшувати. Видавництва за власні кошти зможуть додруковувати тиражі книг, що виходять у рамках програми, і пропонувати їх для реалізації.
Звісно, що акценти робитимуться на виданні творів класиків української літератури та лауреатів Національної премії ім. Тараса Шевченка, літератури для дітей і юнацтва. Поки що система популяризації книги і її розповсюдження в Україні потребує, м’яко кажучи, вдосконалення. Якщо говорити про такі форми популяризації, як презентації, вітчизняні виставки, то в цьому плані зроблено немало – від регіональних ярмарків книги до всеукраїнських та міжнародних виставкових заходів в Україні. Водночас, в системі книгорозповсюдження ми пожинаємо будяки духовного занепаду. Приватизація книгарень призвела до їх перепрофілювання та знищення. І один із реальних кроків – це бажання уряду розглянути найближчим часом питання «Про стан національного книговидання».
– Що ж, і на тому спасибі.