Як Хмельницький Робін Гудом став

Якось у розмові з Богданом Ступкою знаменитий актор Театру на Таганці Борис Хмельницький поскаржився на те, що його мало в Україну запрошують. Наче не свій. Мовляв, якби мав прізвище Мазепа, то, певне, частіше б кликали. Народився він і справді не в Україні – у далекосхідному Уссурійську, у Примор’ї, 27 червня 1940-го. Проте від діда-прадіда є українцем, навіть юність свою, як каже, хуліганську, відгуляв у Житомирі та у Львові. То вже згодом доля завела до білокам’яної, до Любимова, до Губенка. Був близьким другом Висоцького. А почалася творча стежка Бориса Олексійовича Хмельницького зі львівського музичного училища по класу баяна.

Віндсерфінг і в 65 краще за дівчат та чарку

Несподіване захоплення нашого ювеляра віндсерфінгом не здивувало хіба що тільки його найближчих друзів та колег. Адже Борис Хмельницький змолоду тягав за собою повсюду репутацію жартуна і вигадника, здатного на найнеймовірніші сюрпризи. Ніколи не сумував, ні з ким не сварився, із року в рік веселив публіку і товаришів черговим вибриком. І ось нарешті став під вітрило. Хто сумнівається, може зайти на сайт Gazeta.ru., там є коротенько про те повідомлення.
Це ж треба у формі, як кажуть спортсмени, якій непоганій бути, аби на таке зважитися. Інші актори в його віці або на пенсії на дачах, або в серіалах у «настях», або в депутатах у «думах». А цей – ніби не з тієї ж кагорти.

«У різних там виданнях, – пояснив Борис Хмельницький на нещодавній прес-конференції своє нове хобі, – публікують мої фотознімки – то з чаркою, то з дівкою. Можна ненароком подумати, що я невиправний такий собі гультіпака. Мені це доволі набридло, і я вирішив, так би мовити, змінити імідж: зайнявся віндсерфінгом. Справа, щиро зізнаюся, нелегка, і я все ще защораз падаю. Однак не здаюся, тренуюся зі всіх сил! Хочу доказати друзям і прихильникам, що є не тільки актором і співаком, а й спортсменом».

Після цих слів мені відразу ж згадався друг Хмельницького по роботі в Театрі на Таганці Володимир Висоцький. Яка вона дивна штука доля: жило собі двоє товаришів, складали пісні про Робіна Гуда, веселилися й розважалися, обговорювали ролі, ходили на пиво після репетицій. Могли б і нині разом по хвилях на дошці літати десь на Гаваях чи під Уссурійськом, у Находці… Борис Олексійович завжди з сумом згадує про Висоцького й завжди залишається вірним йому.

Після того, як Володимир Семенович пішов з життя, в Театрі на Таганці вирішили створити виставу «Володимир Висоцький». Її пізніше назвали сповіддю акторів. Тоді ж вони всі, «таганківці», привселюдно зареклися, мов давньогрецькі олімпійці, що за будь-яких обставин: чи то війна, чи то чума, грати цей спектакль двічі на рік – 25 січня і 25 липня, на день народження і на день смерті Висоцького. Незважаючи на те, що більшість покинуло театр після розколу між Любимовим і Губенком, майже всі у ці дні сходилися, щоб вшанувати барда. Лише Висоцький єднав їх у ці роки. Пішов з Таганки й Хмельницький. Але завжди про обіцянку пам’ятав, проте…

Не варто вірити в клятви

«Одного разу, – зізнався він якось перед телекамерою, – прилітаю із Сирії в Москву, відпрошуюсь на два дні зі зйомок спільної стрічки. І того ж дня дізнаюся, що спектакль відмінили, бо театр поїхав кудись «за бугор». Кудись до Чехословаччини чи Угорщини. П’ять років якраз минуло, як Володі не стало. Тоді-то для мене Таганка й закінчилася, мовби в прірву зірвалася. Ледве не плакав я. А як театр повернувся з гастролів, прийшов я до Любимова й запитую: чому так відбулося? А він сконфузився дуже та й каже: «Ну от розумієш, гастролі, плани»... Не вірю я відтоді в клятви і в різні там «чесні» слова.

Утім, як пригадує той же Хмельницький, у Любимова і в житті стосунки з Володимиром Висоцьким не були ідеальними. Це були взаємини начальника і підлеглого. А Висоцький був людиною з ніжною душею, і часто через це потерпав. Напевно, через це й пішов так рано з життя. Необережне слово могло його загнати в глибоку депресію. А коли траплялося щось складніше, то з неї він міг викарабкатися лише за допомогою «допінгів» – відомих.

«Якось на репетиції «Гамлета» Володі Висоцькому, – пригадав Борис Хмельницький на вечорі-пам’яті поета узимку 2000 року, – в присутності Марини Владі Любимов обламав Висоцького: «Ну от, – каже, – приїхав із Парижа в кальсонах». Володя вийшов у своїх світлих вельветових брюках. У Москві таких тоді навіть не бачили. Любимов зухвало образив Висоцького при його коханій жінці, перед всім театром». Ось з таких ниток плететься мотузка для зашморга. Відверта заздрість та й годі.

Хмельницький уникав таких стосунків. Мабуть, тому, що вмів відійти в бік, не ліз на вила. Його ще й любили, він був «хохмачем», душею компанії. Таким залишився й донині. Тому, коли діжку з лайном спробували покотити й на нього, а на той час Театр на Таганці ще не розділили навпіл, просто зібрав речі й розпрощався.

Під час свого останнього приїзду в Київ і зустрічі з Богданом Ступкою, про яку ми вже згадали, Борис Хмельницький щиро зізнався в любові до нашого краю, хоча родом з Далекого Сходу. Людина з таким прізвищем, навіть, якщо й прожила все життя в білокам’яній, не може не бути патріотом «жовто-синьої». Воно й зрозуміло…

«Україна – моя друга Батьківщина. Мої предки з Чернігівщини, – розповідає Хмельницький свою біографію. – Вони на Далекий Схід переселилися задовго до мого народження. Тож я – типова людина із уссурійської тайги, повної кедрових шишок та уссурійських тигрів. Та жили ми там поки я навчався в молодших класах школи. Наша сім’я часто змінювала місце проживання, адже мій батько служив – був начальником кількох будинків офіцерів: після Уссурійська в Хабаровську, потім у Благовєщенську. То був величезний мінус для мене як для школяра, бо часто доводилося змінювати школу. Але був і величезний плюс – усе це вплинуло на вибір майбутньої професії. Адже з дитинства мене забавляли культурою: всі кращі театри, самодіяльні колективи, спортивні клуби у тих краях гуртуються саме навколо будинків офіцерів. Більше нема довкола чого. От вам нині й результат, як кажуть «на ліцо».

Заїка – не означає, що не актор

Та нараз, як то часто бувало в радянських збройних силах, сім’ю з одного краю «імперії» перевели в інший. І треба ж, аби Хмельницькі та й потрапили в Україну. В Житомир. «Чудове місто, прекрасне місто. Я з четвертого класу навчався в школі №6, поки тата не перевели до Львова, де я й порвав зі школою».
У молоді роки Борис Олексійович серйозно займався спортом. Мабуть, нинішнє захоплення віндсерфінгом коріннями сягає в ті далекі часи. Був він навіть чемпіоном – з Житомирської області з тенісу. Чудово грав у футбол, баскетбол. Та особливо подобався бокс. Але батьки наполягали на музиці, на музичному училищі, тому здався. Та про це, як сам каже, ще жодного разу не пошкодував. У Львові Борис вступив до музичного училища по класу баяна. 1961 року він його закінчив і подався до Москви, в «Щуку». На рішення податися до столиці Союзу, проте, вплинув саме спортмайданчик.

Якось у Львові він грав у баскетбол за своє училище і там таки познайомився з Валерієм Сомовим, молодим обдарованим артистом. Той закінчив уславлену школу-студію МХАТу, і зачарував Бориса розповіддю про роботу на театральній сцені, і переконав його. Одначе вроджена вада – заїкання, стримувала юнака. На допомогу прийшов, як завжди, батько. Він розшукав знаменитого Вольфа Мессінга, з яким був знайомий ще з Далекого Сходу, і домовився про лікування. Та не так все складалося, як бажалося – довелося їхати до Києва. Вилікував Бориса від заїкання (майже вилікував) київський професор Тиражне. У нього був свій оригінальний метод, що базувався на історичному досвіді Демосфена. Цей античний оратор також був заїкою. Він набирав до рота камінців і коли шум прибою заглушував його голос, починав виголошувати промови.

«Теражне домігся, аби батьки відпустили мене до Києва і дозволив пожити там самому, без друзів і родичів. Щоби здолати «комплекс повноцінності», як він казав. Тато відвіз мене до столиці України і поселив у єврейській сем’ї на Рейтарській. Я ходив до знаменитого лікаря, який лікував мене з допомогою апарата, що імітував шум прибою».

Хмельницький таки вступає до Театрального училища імені Щукіна, й успішно закінчує його в  1966 році. Проте на сцені він опиняється задовго до отримання диплому. 1964 року його запрошує Любимов і Борис Олексійович стає актором Московського театру драми та комедії на Таганці. А за два роки Хмельницький дебютує в кіно: його перша роль – поет-солдат у фільмі Леоніда Осики «Хто повернеться – долюбить». З часом у його творчому доробку з’являються й музичні твори: він пише музику до вистав Любимова, пісні, виконує їх сам, пропонує відомим співакам. Борис Хмельницький автор музики і до художніх фільмів. Таких як «Перше кохання» (1966), «На короткій хвилі» (1977).

Та найголовніша його роль та, що зробила актора надпопулярним і завдяки якій в нього закохалася вся краща половина Союзу – роль Робіна Гуда в славнозвісних «Стрілах…» (1975). Не менш знаковими були ролі й в «Дикому полюванні короля Стаха» (1979), «Червоному наметі» (1969), «Баладі про доблесного лицаря Айвенго» (1983) та багатьох інших стрічках. Крім того, Борис Хмельницький зіграв в американському фільмі «Той, що біжить по льоду» і в італійському «Джонатан – друг ведмедів».

Отакий шлях актора завдовжки в 65 років. Шлях Бориса Хмельницького. Шлях Робіна Гуда радянського акторського бомонду. Шлях віндсерфінгиста, який досі береже свою репутацію, тому й ковзає по гребеню хвилі. По гребеню прибою, який в юності вилікував його від заїкання.