Не повидло зважувала...

Відпускаючи продукти, продавщиця не відала, що вага того повидла визначалася не гирями, а його ціна – не грошима. Що для двох чоловіків вона зважувала смерть, для одного – каліцтво й пропаще життя, а ще вдовину долю двом жінкам (одну на п’ять років розлучили із донькою) та напівсирітство сімом дівчаткам і хлоп’ятам.

Дві багатодітні зведені сестри жили поряд у приватних будинках на Чоколівці. У Надії народилася донька Віра, і сім’ї зібралися відсвяткувати цю подію. Олександра принесла з магазину повидло для пирогів – на газеті з портретом Сталіна. Її чоловік Василь мазнув ним по очах вождя і вилаявся: мовляв, хіба не бачиш, скільки вже людей постраждало безневинно. Йшов 1937 рік.  А Надіїна свекруха,  стара комуністка, те почула і заспішила з доносом…

Чорний воронок забрав не лише Василя, а й сина комуністки, Івана (другого, Олександра, Надіїного чоловіка, вона якось відпросила). У це товариство потрапив і чоловік Надіїної рідної сестри Наталії – Федір Висовін. Він приїхав у відрядження і зупинився в Надіїній хаті. Раніше Федір теж жив із сім’єю в Києві – до 1930 року. А потім його, тямущого молодого чоловіка з чотирикласною сільською освітою, після робфаку направили на п’ять років вчитися до Полтавського м’ясо-молочного інституту. Тоді його дружина Наталія працювала кухарем у дитсадку і в жахливому 1933-му чимало людей врятувала від голодної смерті, наділяючи картопляним лушпинням і ложкою пшона. Після інституту Федора направили в Донецьк, інженером на м’ясокомбінат.

Стара комуністка жила ще довго і прощення ні в кого не попросила. Її син Іван відморозив у Магадані ноги (їх ампутували), повернувся додому, і його, каліку, відвезли до будинку інвалідів на Сумщині. Василь, Олександрин чоловік, і Федір Висовін (про те, що його розстріляли в 1940-му, його донька дізнається майже у вісімдесят років) у таборах загинули. Федорову дружину Наталію з донькою Наталочкою в Донецьку вигнали з квартири – вони переселилися в напівземлянку. Наталію довго викликали в органи, змушували відректися від чоловіка в пресі. Вона відмовилась і 1940 року потрапила до в’язниці в Казахстані, звідки повернулася після війни. Доньку Наталію забрала до себе в Київ Олександра, яка сама ростила шістьох дітей – Наталя Висовіна стала сьомою.

Дівчина провчилася у восьмому класі тодішньої київської школи № 9 (зараз це 69-та) тільки перше півріччя. За друге (перед Новим роком вийшов указ) треба було платити. Батьки однокласників вирішили, що за гроші їхнім синам і дочкам краще продовжити освіту в технікумах. Наталин дідусь, Іван Якович Пеньков, виділив п’ятнадцятирічній онуці 300 карбованців, і з січня 1941 року вона їздила на заняття в силікатно-будівельний технікум на вулиці Червоноармійській.

«Давай і ми за ним, у військкомат…»

Двадцять першого червня Наталин дід зустрів довгоочікуваного гостя – рідного брата, якого не бачив ще відтоді, коли Сергій Пеньков, десятирічний хлопчик, 1904 року пішки вирушив із дому, з Курська, на російсько-японську війну, таки дістався до Порт-Артура, брав у ній участь і залишився жити на Камчатці. Аж тепер, майже через чотири десятиліття, вже з дорослим сином, вперше вибрався на материк, скориставшися пільговими путівками на шість місяців до санаторіїв Кисловодська та П’ятигорська.

Наступного дня далекосхідні гості, дід Іван, тітка Надя з дядьком Олександром і тітка Саша ще до світанку поїхали навідатися до родичів у Боярці. Вдома залишилися самі діти, а Наталя серед них за старшу. Розбудив її гул літаків – набагато сильніший від звичного: жили ж недалеко від аеродрому. Коли бігла до магазину, щоб виконати тітчине доручення, – купити хліб, цукор та олію, – зрозуміла, що це не військове навчання, як здалося спочатку. Літаки йшли низько над землею, з них падали бомби і навіть видно було льотчиків: обличчя одного з них, що реготав, поливаючи згори кулеметним вогнем, Наталі запам’яталося на все життя, особливо його великі, немов у коня, зуби. Подружчин батько рив у своєму дворі окоп. Навпроти, біля дитсадка, жалібно скавчав собака – осколки бомби, яка впала неподалік, відірвали йому передні лапи. Наталя рвонула з-під блузки сорочку і перев’язала псу закривавлені культі, а він вдячно облизував її руки, зболено заглядаючи в очі.

У магазині зібралося чимало учнів 9-ї школи. «Я недавно повернувся з фінської війни, – голосно сказав незнайомець. – Зараз куплю хліб і знову піду у військкомат». «Давай і ми за ним», – озвався хтось із Наталиних однокласників. Але в тому військкоматі їх назвали «курчатами» й вигнали. О 12-й Наталя приїхала в свій технікум на Червоноармійській – ніякої консультації, звісно, там не було. Біля Бессарабки гучномовець голосом Молотова підтвердив, що таки почалася війна. Наступного дня їм відмовили ще в одному військкоматі. І лише в третьому, де в добровольці записувалися не набагато старші хлопці, 28 однокласників видали себе за учнів 10-го, додавши по два роки, і відтоді в кожного з них розпочалася військова біографія. Санінструктор Наталя Висовіна спочатку щодня їздила в інститут Стражеско, куди звозили найбільше поранених. Згодом їх перекинули на Лук’янівку, в танкове училище, де терміново відкрився військовий госпіталь 154-го медсанбату 2-ї повітряно-десантної бригади. Коли був наказ відступати, завантажили поранених і пішки супроводжували їх до Прилук, до штабу Південно-Західного фронту. Свій шістнадцятий день народження Наталя зустріла в Новосибірську – після того, як у Сталінську Кемеровської області здала повну теплушку лежачих поранених, за яких відповідала. Коли їх везла, ледве не відстала від поїзда. На короткій зупинці треба було встигнути добігти до вагона-кухні, набрати там їжі. Коли поїзд стишував ходу, Наталя зіскочила з котелками, а він не зупинився, поїхав ще швидше. Вдалося схопитися за останній вагон…

Медаль… і покарання

В Орджонікідзе командир частини, дізнавшись, що Наталя жодного разу не стрибала з парашутом, її відрахував. Зате дівчину одну з перших зарахували до 203-ї стрілецької дивізії, яку тільки-но сформували на станиці Лабінській і з якою пройшла потім всю війну. Своє перше бойове хрещення отримала на Сталінградському фронті. Дивізія вступила в бій, а добровольці їздили туди підбирати поранених із Калача, де стояв їхній 254-й медсанбат і де вони за добу перев’язували по 300-400 воїнів. За Сталінград Наталю Висовіну нагородили медаллю «За бойові заслуги» і… покарали. Бо якось страшенно стомилася (доводилось ще й «відпилювати» руки й ноги пораненим, котрих лікар оперував, використовуючи як наркоз не лише ефір, а й гіпноз). Перемивши інструменти й поклавши їх кип’ятити в анклавах, вона попрямувала за чимось до хати, але сил вистачило дійти тільки до ґанку – там і заснула. А саме у цей час приїхало начальство – ледве розбудили. За це її відправили з медсанбату в полк, на передову. «Боже, яке щастя, що я туди потрапила», – каже тепер Наталія Федорівна.
За кілька днів вона була вже в районі Запоріжжя, на Херсонщині. Там чекали, доки до них дійде черга переправитися через Дніпро на плацдарм. На правий берег діставалися навіть вночі під обстрілом, бо видно було, як вдень: у повітрі висіли сотні німецьких парашутиків із крихітними свічечками. Нарешті затишшя. Наталя і москвичка Зоя, санінструктор роти автоматників, відпочивали в стоячому окопчику, видовбаному в стіні високого берега. З’явилися фельдшер Сашко Полонєєв і санінструктор Сашко Калашников – хлопці їхали зі звільненого села Грози на велосипеді, везли кавуна і живого гусака. Раптом, де не візьмись, – замполіт Безпалько: називає їх мародерами, кидає гусака в очерет. Хлопці віддають кавун дівчатам, а самі кудись зникають. Ще через деякий час побачили солдата, який тягнув за собою котушку з дротом. «Чого ви сидите, он німці!», – закричав він і так налякав, що дівчата розбіглися в різні сторони. Наталя отямилася, зупинилася: вона ж там усе залишила, картки, які видавала пораненим, де вказані і полк, і дивізія… Повернулась назад, сумку з документами через плече, а в обидві руки по мішку медикаментів – перев’язувальних індивідуальних пакетів. У цей час, о третій годині дня, тишу розстріляли німецькі літаки, міномети, пушки, артилерія – все це було спрямовано на маленький плацдарм, щоб скинути наших у Дніпро. Билися на смерть, до ночі. Наталя не встигала всіх перев’язувати, тому іншим просто роздавала індивідуальні пакети. Коли бій закінчився і Наталя виконала завдання командира – всіх поранених доправила на берег, трохи подрімала стоячи, в окопі, розрахованому на одного, де вмістилося п’ятеро. А потім пішла по траншеях шукати своїх. Коли нарешті зустріла когось із солдатів і спитала, де медики, той відповів: бачиш, в кутку – там Сашко Полонєєв і Сашко Калашников общипують гусака. Того, якого ще перед боєм вихопив у них замполіт і кинув до очерету… За той бій Наталю Висовіну нагородили орденом Червоної Зірки.

Усього набачилася на фронті

Наталія Федорівна плаче, згадуючи жахи війни. Перед нею на тисячі осколків розлетівся череп начальника тилу полку Шелеста – попросив індивідуальний пакет, піднявся на пагорб, а там міна… А фонтан крові з шиї пораненого, коли не можна перев’язати – бо задихнеться, а без цього захлинеться… Вона приклала до рани пакет, притиснула його ж рукою, а сама кинулась рятувати іншого, бо з усіх сторін стогнали: «Сестричко… Сестричко…»
Усього набачилась на фронті. Огидно було за боягузтво одного з командирів, котрий завжди «хворів» у коханки в медсанбаті, коли точилися бої. Але як піднімали Наталі дух фронтові пісні, які вона дзвінко виводила на привалі.

День Перемоги зустріла під Прагою. Вже придбала собі цивільну спідницю. І раптом дивізію завантажують у потяг і, нічого не пояснюючи, через увесь Радянський Союз везуть на Далекий Схід. Кордон Монголії і Китаю. Перебралися через високий Хін-Ган: техніку спускали по тросах, які вгорі прив’язували до танків, а внизу – до дерев. Війна з японцями тривала всього два місяці (медаль «За перемогу над Японією» знайшла Наталію Федорівну через 27 років). Додому Наталя повернулася з Порт-Артура – того самого, до якого 1904 чи 1905 року дійшов пішки з Курська десятирічний Сергій Пеньков, рідний брат її діда. Вона була вже не Висовіною, а Пєтуховою – вийшла заміж за начальника штабу з розвідки, ординарець якого мав прізвище Півень…

Дем’яновською Наталія Федорівна стала пізніше – це прізвище її другого чоловіка, офіцера-фронтовика, сина священика, загиблого на Соловках.