Від фольклору – до джазу
Юрій Василевич – саксофоніст і кларнетист, доцент Національної музичної академії, соліст симфонічного оркестру Національної опери, засновник першого і єдиного в Україні квартету саксофоністів. От і кругла дата якраз виповнюється від часу, коли він з’явився – двадцять років. Скажете – невже це подія? А таки – подія! До речі, пригадайте, як на майдані Незалежності, на лютому морозі, одного дня виступав і квартет саксофоністів. І під час інавгурації Президента – також, викликавши бурхливі оплески. Не однією бандурою українська музика визначається.
Інструмент духовного опору
Сидимо у класі Національної музичної академії – тут і пригадуємо з Юрієм Василевичем, як його квартет саксофонами підтримував Помаранчеву революцію.
– Мої студенти-саксофоністи – свідомі люди, які прагли добрих змін. Ми стояли на трибуні того дня, коли мав виступати Лех Валенса. Самі вибрали джазову композицію: «Щедрик» дуже відповідав моменту. До того ж мотив «Щедрика» знає увесь світ. Це був дуже морозяний день: пальці ледве ворушилися, губи прилипали до мундштуків. Та ми грали з особливим натхненням. А потім мені дзвонили колеги з Франції, Іспанії, Америки: мовляв, ми бачили вас по телебаченню. Це було дуже приємно.
Ось так саксофон став революційним інструментом. Під час режиму Сталіна винахід Адольфа Сакса буквально забороняли, розбивали. Побутував же на повному серйозі «слоган»: «Сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь».
Саксофон, такий популярний у всьому світі, не допускали до консерваторії та музучилищ. Доля самого Юрія Василевича – свідчення цього. Його батько, відомий музикант, диригент, педагог і громадський діяч Володимир Василевич (до речі, з відомого роду на Тернопіллі), порадив синові спершу вступати до класу кларнета. Тим більше, що фактично не було в кого переймати науку гри на саксофоні. Однак Юрій Василевич паралельно оволодів і саксофоном, тому консерваторію закінчував, маючи дві спеціальності. Так він навчає нині й своїх студентів: гри на кларнеті та саксофоні. Музикант, який має своїх учнів по всьому світові, й досі з надзвичайною вдячністю згадує своїх учителів – Карла Карловича Геннела та Карла Васильовича Маргивку.
Гру на саксофоні можу оцінити хіба що інтуїтивно. Але коли слухаю «Український танець» ХVІ століття, «Гайдуцький» і «Козацький» танці ХVІІ століть, твори Березовського, Бортнянського, Веделя, Баха в перекладі для саксофона – тобто класику, а після них – класику джазову: Вудза, Джопліна, Леннона, – то навіть «неозброєним слухом» відчуваю універсальність цього інструмента. Ці записи є на щойно випущеному компакт-дискові сакс-квартету «Перед тим, як...».
Існує вісім різновидів саксофона. Звук, який видобуває з нього музикант, дуже індивідуальний, залежить навіть від металу, із якого виготовлено той інструмент. Добрий саксофон коштує щонайменше п’ять тисяч доларів. І де ж студенти нашої «конси» дістають такі гроші? Молоді музиканти творять чудеса переважно на поганеньких інструментах. Про студентів, дуже талановитих, Юрій Василевич може розповідати довго і з особливим захопленням. Для того, аби вони мали перспективу, він став співорганізатором унікального міжнародного конкурсу саксофоністів – «Сельмер-Париж в Україні». Нещодавно відбувся четвертий такий – у Львові. Спонсорує його музикант і бізнесмен із Франції Патрік Сельмер. Він виготовляє найкращі у світі, дуже дорогі саксофони. Переможець цього престижного конкурсу одержує як нагороду інструмент, виготовлений на фабриці мсьє Сельмера.
Для чого потрібен учитель?
З 1973 року Юрій Василевич працює солістом – саксофон, кларнет – у симфонічному оркестрі Національної опери України. Пан Юрій давно замислювався: як так – у Нью-Йорку, Празі, Парижі, інших європейських містах давно існують квартети саксофоністів. А чим Україна гірша? 1985 року якраз і постала така артистична трупа. «Коли ми почали грати, то з’явилися нові твори, написані нашими композиторами: раніше українських п’єс для саксофона зовсім не було».
Головне, стверджує Юрій Василевич, – музична культура. Чи це стосується виконання джазу чи класичної музики. У Київській консерваторії саксофон так зазвучав, що подивував відразу ж багатьох музикантів світу – від Парижа до Криту.
До речі, про Крит. Свого часу побувала делегація музикантів-педагогів із Криту в Київській музичній академії. Почули-побачили, який високий рівень можуть показати наші молоді саксофоністи. І почали доймати пана Василевича: чи може він щось подібне зробити на Криті? Мовляв, створимо всі умови. Подумав пан Юрій – і погодився. Був це 2000 рік. Узявся наш викладач за роботу зі всією відповідальністю. За якийсь час зрозумів: людям на Криті й без саксофона добре живеться. Він вкладав у студентів увесь свій талант, професійне уміння, педагогічний хист. Віддача була неспівмірною. «Я хотів зробити концерт за півроку, не знаючи мови. Встиг багато чого навчити учнів, прагнув далі розвивати дітей, навіть квартет організував, – пригадує Юрій Василевич. – Саксофоністів із Криту запросили до Будапешта виступити на престижному конкурсі. І що ж? Мої студенти відмовилися: той влітку нікуди не виїздить, бо грає по ресторанах, заробляє великі гроші. У другого – приватний ресторан, теж не покине, у третього – ще якісь пріоритети... Тоді й вирішив: не треба гаяти часу – моє місце тільки тут, в Україні».
Юрій Василевич підрахував: серед його вихованців – майже півсотні лауреатів престижних конкурсів. Якось він запитав своїх учнів: для чого потрібен учитель? Різні відповіді одержав. «Та ніхто не сказав так, як я гадав: для того, щоб зекономити час. Така ось елементарна формула», – підсумовує пан Юрій.
Розпитую, як про його учнів довідалися у світі, зокрема у Франції.
«Уперше нас до Франції запросили 1990 року – там сильна школа саксофоністів, власне, вони – лідери в цій справі. Коли французи побачили, що невідома їм Україна виставила квартет, то були дуже вражені. А ще були вражені нашими дешевими інструментами, на яких ми творили дива... Тоді Патрік Сельмер дав мені візитівку зі словами: «Будете в Парижі – подзвоніть». Він подарував нам кілька саксофонів. Тривалий час, 18 років, наш квартет існував майже між небом і землею.
Нині ж «прописані» у філармонії
Я – щаслива людина. Мені багато не треба: головне – маю талановитих студентів. Бували тяжкі часи, матеріальна скрута. Але, пригадую, під час концертів думав: «Боже, дякую тобі, що я музикант». Моє щастя і в тому, що я можу передати і свої відчуття, і науку іншим. Мета мого життя – показати, що саксофонові доступна будь-яка музика, виконання в різних стилях – від фольклору до джазу.
Коли мене запитують учні: «Як зароблятиму на хліб?», відповідаю: «Так, як у Біблії написано: учися, працюй, досягай успіхів – і небо подбає про тебе. Головне, як у всякій справі, – повірити в себе. Якщо людина справді прагне чогось доброго досягти – їй обов’язково допомагає небо».