«Вузькі місця» вузької спеціалізації
Слідом за цивілізованим світом у вітчизняну систему охорони здоров’я останніми роками впроваджується така специфічна галузь, як сімейна медицина, представники котрої ще мають номенклатурну назву «лікар загальної практики». Він не дублює функції ані дільничного терапевта, ані вузько спеціалізованих фахівців. До когорти останніх належить наш співрозмовник, лікар вищої категорії, уролог-консультант поліклініки №1 НАН України Анатолій ЄФРЕМОВ, якого ми запросили прокоментувати механізм взаємодії лікарів різних галузей медицини.
Медики різного фаху, немов давньогрецькі музи, мають тримати одне одного за руки. Бо й у людському організмі всі органи та системи взаємопов’язані. Лікар загальної практики вже за визначенням є обізнаним у всіх розділах медицини, а якщо він «сімейний», то опікується одразу кількома родинами протягом тривалого часу, лікуючи кілька поколінь підопічних. У тому-бо й полягає його відмінність, скажімо, від дільничного терапевта, бо перед сімейним лікарем стоїть завдання саме збереження здоров’я сім’ї, передусім, профілактика, запобіжні заходи та психоемоційна атмосфера в родині. Адже стосунки між батьками, дітьми, бабусями з дідусями, якщо вони живуть разом, значною мірою впливають на здоров’я їх усіх і кожного – зокрема. Сімейний лікар – це передусім довірена особа задля залучення на допомогу «вузьких» спеціалістів, якщо виникає потреба. А дільничний терапевт, на жаль, за нормативних 12 хвилин прийому та півгодини, відведені на один виклик додому (включно з часом на дорогу), не завжди може уважно вислухати, вдумливо обстежити хворого, призначити ефективне лікування. До лікарів-спеціалістів же пацієнт іде, обираючи їх самостійно, – відповідно до характеру збоїв у роботі того чи того органа.
– За таким принципом, очевидно, звертаються і до вас, Анатолію Івановичу?
– Авжеж. Винятком бувають хіба що профогляди, яким, приміром, підлягають чоловіки за сорок років. А так, щоб пацієнт прийшов за направленням від терапевта або іншого фахівця поліклініки, – це буває вкрай рідко. Частіше ініціативу виявляє саме сімейний лікар. Принагідно зазначу, що кожна людина природно воліє мати «свого доктора», який з попередніх прийомів уже знає особливості організму свого підопічного, перебіг хвороби тощо. Мабуть, кожен «вузький» спеціаліст має таких пацієнтів, які його знаходять навіть у разі зміни ним місця роботи.
– А чим ще, на вашу думку, корисний сімейний лікар для населення й охорони його здоров’я?
– Передусім тим, що, сприймаючи людину як цілісну біологічну структуру, він володіє знаннями про функціонування різних органів і систем організму в їх взаємодії. Тож фахівець саме «загальної практики» виступає як координатор злагодженої співпраці представників окремих галузей медицини. Наведу для унаочнення приклад. Взяти б горезвісну імпотенцію, від якої потерпають чимало чоловіків репродуктивного віку. Причини її виникнення – різні. Тож і шукати їх складно, потрібні спільні зусилля одразу кількох спеціалістів. Приміром, кардіолога, судинного хірурга. Або ж захворювання виникає через органічні ураження нервової системи. Тим часом, я впевнений, навряд чи хтось з чоловіків, які побували на прийомі в невропатолога, засвідчить, що цей «вузький» спеціаліст під час огляду перевірив також такі рефлекси, як кремастерний, пресакральний, кавернозний. Зрештою, й більшість урологів-андрологів не проводять такого обстеження, хибно вважаючи це тільки компетенцією невропатолога. Коло замикається через оту «вузьку» спеціалізацію. І це призводить до неправильного діагнозу, відповідно – марного, а то й шкідливого лікування.
– Виходить, лікарям-спеціалістам бракує знань з інших галузей медицини або системного підходу до проблем пацієнта?
– Саме так. А ще багатьом – часу на самоосвіту. Адже за нинішньої оплати праці лікар думає не про медичну бібліотеку або відвідання певних курсів, семінарів, а про те, де ще підробити, бодай на півставки. Щодо набуття широких знань сімейний лікар має більше можливостей з огляду на його «загальну практику». Але і його зарплата в бюджетній сфері також далека від прийнятної порівняно з тим, яку винагороду мають сімейні лікарі в цивілізованих країнах. Так що впровадження сімейної медицини – це проблема радше соціальна, ніж суто практично-наукова.