Класиків читав першим
Один з останніх знімків Володимира П’янова не представляємо в цій публікації. Володимир Якович подав його до видавництва, де готується до друку його нова книжка «Ламані-переламані і… щасливі». Коли міський голова цьогорічного травня вітав киян – обранців Музи – із 70-річчям Національної спілки письменників України, Володимиру П’янову, що сидів у залі, важко було піднятися на сцену (дають про себе знати хворі ноги). Тоді Олександр Олександрович Омельченко сам спустився в зал, підійшов до пана П’янова і вручив йому Почесну грамоту й цінний подарунок. Це – кадр із життя відомого літературного критика, який «вариться» у 70-річній Спілці вже 55 років. А його творчі автографи, як і великий домашній фотоархів, – то вражаючі й багато в чому вперше пізнані сторінки національної літератури, яка і через граніт-кайдани в підрадянській Україні несла людям живицю – слово правди.
«Київські оповідання», дзвінок із Москви
У пристоличному місті Боярці Володимир Якович оселився рік тому. Переїхав сюди поближче до родичів з центру Києва.
Поміж домашніх скарбів інтелігента-інтелектуала – книжки, рукописи, фотознімки. На давніх фотокартках – епізоди життя видавництва «Український письменник» (тоді «Радянський письменник») наприкінці 40-х років тепер уже минулого століття, куди П’янов, колишній фронтовик, при-йшов після війни. Працював старшим редактором прози. Доводилось оцінювати рукописи маститих письменників, писати рецензії й редагувати тексти майбутніх книжок. У пам’яті – робота над збіркою «Київські оповідання» опального Юрія Яновського. Попередній роман письменника «Жива вода» 1947 року на пленумі Спілки письменників «ідеологи» оголосили ідейно хибним, автора ж звинуватили в націоналізмі. Московська «Литературная газета» тоді надрукувала вбивчу статтю «Мутные воды» – про «Живу воду». Українська преса також зарясніла публікаціями проти Яновського (згодом він переробив «Живу воду» і назвав роман «Мир»).
І от недільного ранку, весною 1949-го, додому до П’янова прийшов кур’єр: «Вас викликає директор видавництва Семен Розумовський». Володимир здивовано подумав: «Сьогодні неділя, мабуть, щось сталося?»
Виявляється, телефонували з Москви, з тієї ж таки «Литературной газеты». Цікавляться «Київськими оповіданнями» Яновського. Просять, щоб видавництво дало характеристику оповіданням. «А ви ж – редактор збірки, – нагадав тоді директор. – Зачекайте, невдовзі знову телефонуватимуть».
П’янов замислився: «Що від нього хочуть? До чого все це?» Йому як редакторові «Київські оповідання» видалися оригінальними, що показують правду життя. Тож схвалив текст, підписав до друку. Було то 1948 року (видавництво доручило П’янову цей рукопис, щоб «на випадок чого», списати промах на його молодість).
То що ж відповідати на дзвінок? Згадав, що московський журнал «Знамя» надрукував у перекладі кілька оповідань із тієї збірки. Коли пролунав дзвінок, П’янов (а дух перехоплювало хвилювання) сказав про всі плюси «Київських оповідань», про їх реалістичні сюжети й заряд думки, що несе Яновський читачам. А потім усе ж наважився запитати, чому цікавляться цією збіркою?
І з Білокам’яної відповіли: «Ходять чутки, ніби «Київські оповідання» висувають на Сталінську премію. Тож редакція газети має бути готова надрукувати позитивну рецензію». І Юрію Яновському таки премію вручили. То була політика Сталіна: батога й пряника.
П’янову судилося редагувати й перший роман Михайла Стельмаха «На нашій землі». Редакторська робота з текстом була тяжкою і делікатною. Над Стельмахом після того ж таки пленуму 1947 року нависли чорні хмари. Роман не хотіли друкувати. Спілку тоді очолював Олександр Корнійчук, директором «Радянського письменника» був уже згадуваний полковник Семен Розумовський. Але не він визначав лінію видавництва, а головний редактор Натан Рибак. На думку Максима Рильського, який підтримував Стельмаха, не зважали. А цей рукопис дали на опрацювання молодому редакторові знову ж таки: «на випадок чого»… Та «недосвідчений» П’янов за ту роботу одержав у подарунок книжку з написом: «Дорогому Володимиру, першому редакторові першого мого роману з глибокою любов’ю. 25.VIII.1949 р. М.Стельмах».
Короїд упізнав себе
Коли після смерті Сталіна ідеологічні верхи кидалися з одних крайнощів у другі, з’явилося партійне гасло: «Нам потрібні Гоголі й Щедріни». Мій співрозмовник тоді працював уже заступником головного редактора журналу «Вітчизна». Тож і відгукнулися…
Колишній фронтовик Микола Гірник підготував книжку поезій «Совість». Найгострішим у книжці був цикл «Короїди», що прямо влучав у тодішню номенклатуру. Висміював її аморальність, зачіпав етичні проблеми. Цей цикл і надрукувала «Вітчизна». Оскільки головний редактор Олексій Полторацький був зайнятий адміністративними справами, номер вів П’янов. Але треба ж такого: саме в ті роки одним із секретарів міськкому партії був функціонер на прізвище Короїд. Публікація в журналі вцілила «в самісіньке око». Почалися «накачування», пояснювальні записки, публікації в пресі проти журналу, що «збочив». Микола Гірник, який тоді завідував редакцією поезії, змушений був піти з «Вітчизни».
Цензор не хотів бути цапом
Почалися «гарячі» дзвінки «згори» і до П’янова. Спершу після «Короїдів». Потім – з приводу публікацій на теми національної культури, місця української мови в суспільстві.
Та «Вітчизна» була на бистрині. Відділ прози очолював Михайло Чабанівський. Друкували твори Андрія Головка, Юрія Смолича, Олександра Сизоненка. Надходили рукописи з областей – від Павла Загребельного з Дніпропетровська, Віталія Логвиненка – з Одеси. У редакції працював чудовий знавець української мови Іван Сенченко.
Але Володимир П’янов, заступник головного редактора, як тоді вимагалося, мусив у Головліті брати дозвіл на друкування матеріалів. А цензура ставала все суворішою. Та Володимир Якович намагався щоразу «відвоювати» чи думку, чи абзац, а то й увесь рукопис. Та, бувало, цензор не поступався нічим. Одного разу він запитав, по-дружньому примруживши очі: «Яке найголовніше завдання радянської влади?» П’янов перелічив і те, й те… Але цензор, врешті, сам відповів: «Шукати цапа жертовного… Я не хочу бути тим цапом». І показав пальцем на постанови ЦК КПРС, збірки законів.
Невдовзі й П’янов пішов із «Вітчизни»
А те, що залишилось за кадром...
На одному зі знімків – Володимир Якович у колі письменників, поміж яких і Василь Симоненко. Зберігає і листа поета з часу, коли той працював у газеті «Молодь Черкащини» й готувався до вступу в Спілку письменників: «Добрий день, Володимире Яковичу! Нарешті зібрався надіслати Вам свої папери. Не знаю, чи задовольнять вони Вас. Два примірники збірки пересилаю окремою бандероллю.
Від спільної поїздки залишилися в мене гарні спогади. Якщо Ви солідарний зі мною, то завербуйте ще коли-небудь. Бо тут від непорушності можна вкритися цвіллю. З щирістю В.Симоненко. 27.X.62 р.»
П’янов у ті роки з легкої руки Олеся Гончара, голови правління Спілки, був відповідальним секретарем Комісії із творчої роботи з літературною молоддю.
На багатьох знімках – він із молодими поетами, прозаїками під час зустрічей із читачами, по всій Україні.
Яскрава миттєвість у фотоархіві П’янова – постать Олеся Гончара. На знімку 1980 року Володимир Якович, Олесь Терентійович та його онука Олеся. Сфотографувалися, коли їздили по мед на Переяславщину до сільського пасічника Миколи Пономаренка. (До речі, це та онука Гончара, яка була поміж студентів, що 1990 року голодували в Києві, протестуючи проти комуно-шовіністичного уряду. Те голодування, зокрема й онуки, спонукало Гончара вийти із лав КПРС).
За пропозицією Олеся Терентійовича П’янов очолив Бюро пропаганди літератури Спілки письменників. Тоді ж, за рішенням керівництва Спілки, 1970-го року створив літературний театр одного актора «Слово». У його складі була талановита театральна молодь – Лариса Хоролець, Неоніла Крюкова, Галина Данилова, Олександр Биструшкін. Але вже наступав отой застій 70-х. Театр «Слово» закрили. Почався наступ і на Гончара за його «Собор»…
Знімки 80-х років нагадують Володимиру Яковичу про його роботу директором Українського відділення літературного фонду СРСР. Згодився на цю посаду, бо ж номенклатура Москви, в Києві вже не чіпатимуть. Але й тут зачепили… Розпоряджаючись коштами, П’янов не міг бути осторонь опальних письменників, які потерпали від безгрошів’я. Допомагав перекладачеві Миколі Лукашу, Михайлу Косіву, якого тоді вже виключили зі Спілки. Закінчилося тим, що вже через три роки П’янова звинуватили в тому, що допомагає дисидентам. І… настало безробіття аж на довгих сім років і для самого П’янова. «Перебивався» на дачі, де сусідив із Гончаром. У своїх «Щоденниках» Олесь Терентійович згадує, як одразу після аварії по ЧАЕС – паніка, в ЦК – черга аж на вулицю за квитками на південь. А «ми з П’яновим садимо на дачі болгарські соняшники та чорнобривці».
Чимало і серйозних, і пікантних історій, роздумів, спогадів, зокрема і про перекладацьку роботу, залишилося за кадром цієї публікації. Вони – в нарисах, літературних есе у книжках Володимира П’янова – «Третє цвітіння», «Визначні, відомі й «та інші...», «На струнах вічності» і в тій, що готується до друку, – «Ламані-переламані і… щасливі».
Дописую ці рядки з надією, що до книжок Володимира П’янова доторкнеться рука і молодих читачів, які відкриють для себе «незнані острови» на ниві Музи України, творчості великих письменників і поетів, які до свого «Третього цвітіння» йшли по лезу життя.