«Кишенькові» профспілки залазять до кишень

Лише двадцять відсотків членів різноманітних професійних спілок знають, для чого такі утворення потрібні та яким чином використовуються профспілкові кошти. Такого висновку дійшли експерти Центру стратегічних досліджень.

– Досліджуючи роботу різних галузевих профспілок, ми виділили чотири категорії, – стверджує голова правління цієї установи Павло Жовніренко. – Дві з них створені безпосередньо роботодавцями, ще одна – державні профспілки й остання – організована працівниками тієї чи іншої галузі. Враховуючи загальносвітові принципи функціонування подібних об’єднань, лише остання категорія може виконувати поставлені перед профспілками завдання – відстоювати права найманих працівників. Натомість в Україні відсутня будь-яка дискусія стосовно політико-економічного розвитку в трикутнику влада-бізнес-профспілки. Нині влада активно веде діалог з різноманітними бізнесовими структурами та утвореннями через проведення економічних форумів і створення державних установ, безпосереднім завданням яких є стимулювання роботи з підприємцями. Утім жодного кроку для діалогу з профспілками не зроблено.
На думку фахівців, законодавча неврегульованість, незацікавленість держави і втрата мотивації членства у професійних спілках призвели до глибокої кризи профспілкового руху. Внаслідок цього мільйони громадян начебто належать до якихось профспілок, що нібито виконують свої функції, але водночас лише кожен п’ятий опитаний вважає членство в профспілці необхідним для реалізації своїх прав.

– Головною проблемою, до розв’язання якої влада ще не наблизилася, – стверджує голова професійної спілки таксистів України Василь Попик, – є створення механізму взаємного узгодження інтересів між профспілками, бізнесом та владою за зразком розвинутих демократичних країн. Нині ж продовжується практика спроб уряду вирішувати питання, що безпосередньо зачіпають інтереси працівників, без погодження з профспілками. Насьогодні навіть у галузі, де працюють члени нашої профспілки, цілком нормальним явищем вважається зарплата в конвертах й відсутність будь-якого соціального захисту. Водії інколи не знають, де зберігається їхня трудова книжка. Така ситуація перетворює найманих працівників на рабів, що працюють за відсутності елементарних умов  для відпочинку та безпечної роботи. Не сумніваюся: подібні явища – не рідкість і в інших галузях. Ми стикаємося з проблемами системного характеру, що потребують радикального розв’язання. На сьогодні профспілкам доступний лише один метод спілкування з владою і бізнесом – пікетування. Він достатньо ефективний – таким чином нам вдалося розв’язати кілька проблем, зокрема зберегти розмір єдиного податку та переконати урядовців не встановлювати касових апаратів в автомобілях таксі. Але світова практика доводить, що згоди між урядом і профспілками можна досягти й набагато демократичнішими методами, без створення додаткової соціальної напруги. Вигадувати велосипед нам немає потреби. Найбільш логічним кроком, на мою думку, є створення робочої групи чи ради при Президентові України для розробки системи взаємодії в трикутнику влада-бізнес-профспілки. До цієї роботи необхідно залучити всі категорії профспілок, аби не наступити на ті ж граблі й не створити нову стару систему кишенькових профспілок, що, по суті, лише залазять до кишень своїх членів і не захищають їхніх інтересів.