Не та мати, що народила
Матерів не обирають – їх посилає нам сам Господь. У когось вона блакитноока, а в когось смаглява, у когось весела, а в когось зажурена… Та всі вони – найкращі, наймиліші, найрідніші у всьому світі: мами, матусі, неньки, сиві ластівки, мадонни… Мені досить було зазирнути в очі Назарику, Аллі, Неллі, аби зрозуміти, ким для них є Алла Михайлівна Симонова. «Це – наша мама, – випалив хлопчик і весь просяяв сонячною усмішкою – а також Юліна, Владикова, Боженина, Данилова, Нінина». «А про нас забув, – підказала йому дівчинка, схожа на Мальвіну. – Я – Кароліна, а це мій братик Данилко».
– Стривайте, скільки ж вас усього разом буде? – не могла збагнути я.
На допомогу прийшла Алла Михайлівна:
– У мене п’ятеро кровних дітей, трійко всиновлених, а для Кароліни й Данилка я – бабуся, хоча вони також називають мене мамою.
Свічечка згасала на очах
У Симонових – сім «я». Усі діти як один – красиві, работящі, щирі. Останньою їм лелека приніс Ніну. Дівчатко було великою втіхою і для батьків, і для старших дітей. Але хвороблива. У чотиримісячному віці Ніночка захворіла на грип, який спричинив пневмонію, а в 5 років отруїлася парниковими огірками. Лікарі ледве виходили її.
– Вона, як свічечка, згасала на моїх очах, – не приховує хвилювання мати. – У першому класі мала повний букет хвороб, як вісімдесятилітня людина. Та, хвалити Бога, світ не без добрих людей.
Симоновим на допомогу прийшли швейцарські самаритяни, які взяли дівчинку на лікування. Вона почала поволі одужувати. Одного сонячного літнього дня Симонови вирушили до Ворзеля, у дитячий будинок, аби виконати доручення своїх швейцарських друзів, які опікувалися цим закладом. Під’їхали до селища, і полив дощ наче з відра – заховалися від зливи в одному з корпусів.
– Діти розбіглися, дивлюся, Ніна водить за ручки дівчатко. Данило бавиться з хлопчиком, – згадує пані Алла. – А я побачила на веранді півторарічне дитя, яке так гойдалося на конику, що ось-ось упаде. Моє серце аж зойкнуло від того.
Хлопча помітило чужих людей, злізло з коника і дуже пильно поглянуло на незнайому жінку. Той жалісливий погляд карих оченят так сколихнув її душу, що вона не могла отямитися кілька днів.
– Із Ворзеля ми поїхали на дачу, – продовжує далі згадувати. – Увечері всі сіли вечеряти, а мені ніщо не миле. Полягали спати – немає сну: заплющу очі й бачу те нещасне карооке хлоп’я. Чоловік збентежився, що зі мною. «Я хочу взяти на виховання того хлопчика, що гойдався на конику», – пояснила свій стан.
Будь-який чоловік сприйняв би таке рішення дружини, як божевілля, адже своїх п’ятеро складно нагодувати, одягнути. Розмову батьків почули діти і дружно стали на мамин бік.
– Я віддам йому свою кімнату, – сказала Ніна.
– А я поділюся з ним одягом, іграшками, – переконував Данило. – Навіть свою смачну котлету віддаватиму йому.
Головний лікар Ворзельського дитбудинку обурено вигукнула, коли почула про рішення Симонових усиновити хлопчика: «Що це за афера? У вас же своїх п’ятеро!» На що Алла Михайлівна їй відповіла: «Ми хочемо допомогти чужій дитині. Вона буде нам за рідну».
Довго довелося їм ще переконувати різних чиновників, що вони не мають жодних корисливих намірів – просто хочуть зігріти сирітку своєю батьківською любов’ю. Врешті-решт ті «здалися» – запропонували Симоновим взяти під опіку дитину, але здорову, бо в того кароокого хлопчика стільки діагнозів, що не приведи Господи.
– Подумайте, що ви робите? – не могли втямити вони. – У Назарика – астматичний бронхіт, пупова грижа, алергія, проноси, він криком кричить день і ніч. А погляньте, яка голівка, обличчя – наче шкоринка. Це ж каліка.
Та попри все Симонови взяли Назарика, а те, що рідні батьки від нього відмовилися, дещо спростило процес усиновлення.
Козу припинали на… балконі
Назарик був дуже кволим, у два роки зріст мав 70 см (про що свідчить помітка на дверях у квартирі Симонових). Одначе досить швидко підріс. І щоки з ямочками згодом стали рум’яними – не хлопчик, а картинка! Переборов астму, у чому завдячує не лише мамі, але й козі Майці, яку тримали на балконі. Її цілюще молоко повернуло хлопчикові здоров’я. Одначе синдром самотності ще довго давав про себе знати, тому Назарик спав лише з мамою. А через рік у нього з’явилася маленька сестричка, яку, як і маму, назвали Аллою.
– Це – донька моєї родички, – розповідає мати. – Вона з двійняток, хлопчик помер в утробі. Кровна мати відмовилася забирати дитя додому, адже лікарі не гарантували, що воно буде здоровим.
У рік і п’ять місяців дівчинка важила 2 кілограми, у неї повністю були відсутні рефлекси, оченята були схожими на два замулені озерця. Бачили б ви зараз, яка це красуня. Дівчинці 9 років. Вона дуже гарно співає. Багато в чому Аллочка теж завдячує козі Майці-рятівниці.
Зважте на те, що пані Аллі на час усиновлення цих діток було майже 50 років. Відважна, жертовна жінка! Малі діти, до того ж такі хворобливі, як Назар та Аллочка, потребували не лише сил, а й великого материнського терпіння: недоспані ночі, зболене тривогою серце, всілякі домашні клопоти – чим нагодувати, у що вдягти, як випровадити до школи.
– Нелю я зустріла у Канівській школі-інтернаті, – перевела подих мати. – За дорученням швейцарських друзів ми навідувалися туди кілька разів на рік, з гуманітарною місією. Якось до мене підійшла симпатична дівчина із розумними очима й поскаржилася на свою сирітську долю – упродовж семи років навчання в інтернаті до неї жодного разу не приходили ні мати, ні батько.
Симонови взяли Нелю до себе на весняні канікули – і вона у них залишилася назавжди. Керівники інтернату намагалися повернути її назад, та не вдалося відірвати дівчинку від люблячих батьків, братів, сестер.
– Не віддамо і край! – категорично заявив тато. – Подавайте на нас до суду.
Невдовзі оформили опіку над Нелею. Вона дуже розумна дівчинка – відмінниця, претендуватиме наступного року на золоту медаль. У 288-й київський школі, де навчаються усі троє, тішаться такими учнями.
На обід – бісквіт
У затишній квартирі Симонових (а у них п’ять кімнат), мене обступили п’ятеро милих діток. Найневгамовніший із-поміж них – онук Данилко, одначе дуже чемний.
– А в нас сьогодні на обід бісквіт, – випалив він радісно. – Назарик пече вперше, – уточнив. – Може, не вдасться? – засумнівався, зиркнув на маму.
Вона у відповідь мило усміхнулася, і він побіг на кухню. За мить звідти доносився шум міксера. А ми продовжували бесіду.
– Назарик – надто вразливе дитя, – вела далі. – Я від нього, як і від Аллочки, не приховую, що вони мої прийомні діти. І скажу вам, що роблю це свідомо, бо ж рано чи пізно таємниця розкриється.
Злі люди сказали Назарові, що він прийомна дитина. Хлопчик дуже переживав, певно, з півроку ходив за мамою і вмовляв її: «Ну, скажи, будь ласка, що ти моя рідна». Він знає всю правду про свою біологічну матір. Мама Алла переконує його, що він має пробачити їй усе, адже вона не вбила його (могла б зробити аборт), а дала життя. Хлопчик усе розуміє, але в серці його живе образа, яку так важко перебороти.
Бачилася зі своїми батьками й Аллочка. Татко, який живе у Москві, навіть міг забрати її до себе, але дівчинка не схотіла, бо дуже любить маму Аллу. Горнеться до неї, цілує, і оченята від того світяться радістю. Якось узимку у квартирі «задубіли» батареї – дівчинка набирала у пластикові пляшки гарячу воду і зігрівала мамину постіль, щоб та не застудилася. Алла Михайлівна не може похвалитися міцним здоров’ям. Має серйозні проблеми з хребтом. Діти її всіляко оберігають. Вони додають їй сил та здоров’я. На базар за продуктами йдуть гуртом. Продавці знають цю родину і намагаються дешевше продавати їм овочі, фрукти. Сусіди, учителі допомагають, народний депутат України Володимир Бондаренко жодного разу не відмовив Симоновим у їхньому проханні.
– Учора купили три десятки яєць за 4 гривні 50 копійок, тож є з чого Назарику пекти бісквіт, – усміхається. – Повірте, ми не розкошуємо, але й не голодуємо.
– А що вміють робити по господарству ваші діти?
– Усе: підмітати, пилососити, прати, мити посуд, вишивати. Коли Неля вперше почистила картоплю, на долонях з’явилися водянки. Школи-інтернати, на жаль, не готують своїх вихованців до самостійного життя.
Назар може відремонтувати стільці, а ще дуже гарно вишиває. Алла – вроджена артистка: мама сідає за піаніно – і в квартирі починається концерт. Їй підспівують найменшенькі – внучата.
Закони писали чиновники
Держава виплачує на трійко прийомних дітей цій сім’ї аж 74 гривні. А скільки довідок треба для цього зібрати! Півроку пані Алла оформляла Нелину пенсію, а коли цікавилася в соцзабезі, коли ж нарешті отримає гроші, їй відповідали: «Чого ви хочете? Вас ніхто не змушував усиновлювати їх».
Байдужість, черствість чиновників, які чинять згідно з буквою закону, написаного такими ж самими чиновниками, вражає. Її не обійти і жодним возом не об’їхати. Симонови мали чудову можливість отримати гуманітарну допомогу з-за кордону – мікроавтобус. І було вже зраділи, що тепер без проблем діставатимуться на дачу. Та передчасно: треба було сплатити за розмитнення 5 тисяч доларів. Навіть старші діти, які мають власні сім’ї (лише Данило неодружений) та всіляко допомагають батькам, не можуть заплатити таку суму. Тож цього літа численна родина добиратиметься на город як доведеться – дорога для всіх обходиться 80 гривень, а від зупинки ще майже кілометр іти пішки.
Є у Симонових комп’ютер – зять подарував, а старший син Владик купив холодильника й газову плиту. Юля, учителька, займається з дітьми математикою. Та й сама мама, яка має дві вищі освіти – економіста і педагога – коли треба, підкаже.
Надворі літо – школярі вирушають до оздоровчих таборів. А Симонови мріють про дачу, де є поруч ставок, поле, гай – не хочуть розлучатися з мамою і татом ні на день. Їм так пощастило в житті – зірвали із себе гнітючі ярлики відмовної дитини, сироти. У них є сім’я, люблячі жертовні батьки, у них є майбутнє, це те про що мріють тисячі хлопчиків та дівчаток, яких виховує держава. Навіть якщо вона найбагатша – однаково не замінить маму й тата.