Українська жінка відкриває себе
У новітні часи Захід уже не раз пережив справжній бум із приводу появи у світ автобіографічних текстів, написаних зокрема жінками-авторами, включно з кіноакторками, співачками, політиками, дружинами президентів тощо.
А що ж в Україні? У нас мемуаристика чи автобіографічна проза як жанр міцно закріпилася за чоловіками. Як тут не пригадати слова Вірджинії Вулф про те, що зазвичай вважається: куди важливішим є текст, у якому йдеться про війну, аніж той, де мова – про переживання жінки у вітальні...
Незабутня Соломія Павличко писала: «Українські жінки-письменниці не писали і поки що не пишуть мемуарів і щоденників, поетеси воліють радше філософствувати, аніж говорити про себе, а проза, як правило, пишеться не від першої, а від третьої особи».
Однак, як на мене, нині вже помітна тенденція, хоча, може, й не така очевидна: багато хто з жінок рішуче відмовляється від традиційних стереотипів закритості. Цьому сприяє загальна лібералізація та демократизація суспільства. На наших очах відбувається активний вихід жінки із накинених їй чоловічим соціумом рамок. Неписані патріархальні закони завжди чітко зумовлювали місце жінки. Досі пересічна людина – незалежно від статі, до речі, – почасти навіть не припускає думки про те, що жінка може мати окремий внутрішній світ. «Зі скрипом» ще визнається, наприклад, статус бізнес-леді. Та життя «звичайної» заміжньої жінки мислиться винятково в межах її турбот і клопотів про чоловіка та дітей. Задумаймося над фразами нашого повсякденного життя, які стосуються саме жінки: «обходити чоловіка», «дбати про дітей». І все. А те, що як особистість вона може мати свій внутрішній, незалежний від родини, життєвий вимір – світоглядний, професійний, приватний, інтимний тощо – є ніби специфікою окремих виняткових постатей, котрих можна й не брати до уваги. Це – відомі акторки, співачки, тобто ті, що мають переважно артистичні професії. До них, мовляв, і вимоги інші.
Життєвий багатоаспектний досвід жінок досі вважається в нас маргіналізованим, таким, що ніби не є загальнолюдським, а здебільшого – вузькоприватним. Хоча жінок у кожному суспільстві за кількістю переважно стільки ж, як і чоловіків.
В українській літературі й загальнополітичною, і власне літературною ситуацією всіляко стримувалася достеменна відвертість. Тому й досі фактично не виписана внутрішня історія становлення жінки – як особистості. Ще не достатньо зафіксовано на письмі пошуки нею самототожності, власного місця у світі. Натомість у літературі західній ця тенденція давно стала однією з визначальних. Її вияви на полюсах – від спогадів домогосподарки до епатажних лесбійських історій. Симптоматично, що останнім часом у перекладі українською мовою з’явилися автобіографічні твори, написані жінками: «Знайти слова» Марі Кардиналь, «Пристрасть» і «Застигла жінка» Анні Ерно, «Відвертість за відвертість» Поль Констан (усе – в перекладі з французької).
У нас же тривалий час автобіографізм допускався лише як спосіб «приписування» героїням особистих вражень, власних життєвих історій, переживань та досвіду. Це відтворено у літературі ХІХ–ХХ століть, зокрема Лесею Українкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською. Між іншим, свій щоденник Кобилянська не видрукувала за життя: він з’явився лише 1982 року («Слова зворушеного серця»). Однак саме ці письменниці в ті вже далекі часи заклали підвалини глибинного осмислення жінки. І слова все тієї ж Кобилянської – «бути самій собі ціллю» – досі звучать для багатьох як виклик.
Нині ж ідеться не тільки про те, що жінки ведуть чи вели щоденники. Момент істини полягає в тому, що вони нарешті зважуються оприлюднити свої нотатки або явити в художньому творі факти, відомі публіці саме як моменти їхньої біографії, факти, що легко накладаються на конкретну особу авторки. «Документ особистості» відтак стає «документом епохи».
«Я є!» – ця елементарна екзистенційна формула самоствердження нарешті здобувається на розгортання. Маю на увазі зокрема щоденникові записи, листування та автокоментарі Ірини Жиленко. Її «Homo feriens» кількома подачами друкується в часописі «Сучасність» протягом 1998 – 2004 років. Один із розділів свого двотомника Михайлина Коцюбинська назвала «Спогади. Дещо про себе саму» («Мої обрії». Дух і літера. 2004). Відчитувану – саме як автобіографічну – прозу випускають у світ Світлана Йовенко (повісті «Про що мовчить «Книга Йова» та «Юлія») і Софія Майданська (роман «Землетрус»). Симптоматичною в цьому ж плані стала також дебютна повість Світлани Пиркало «Зелена Маргарита» (2001) і її ж «роман не для молодшого шкільного віку» «Не думай про червоне» (2004). Привернула увагу масового читача перша автобіографічна прозова спроба Наталі Сняданко «Колекція пристрастей», яка вже перекладена польською та німецькою мовами. Випустити на суд читачів своєрідний літературний щоденник відважилася поетеса Олена Зорич («Побачення». Київ. 2003). Під цим оглядом є прикметними також і твори, названі нижче. Здебільшого вони з’явилися не вчора, та, на жаль, досі не дістали належної оцінки. Це «нефантастична повість» Оксани Забужко «Інопланетянка», повість Теодозії Зарівної «Дівчинка з черешні», «анти-роман» Ніли Зборовської «Українська Реконкіста», есей Євгенії Кононенко «Без мужика» та вибране листування й нотатки Ніни Матвієнко «Ой виорю нивку широкую».
Як художні твори, а також як документальні тексти – ці речі не завжди співмірні. Головне ж – це зафіксовані свідчення-відповіді на виклики часу. На противагу спотворено-вульгаризованому розумінню соціального (попередній режим під оглядом канонів соціалістичного реалізму намагався «приватизувати» навіть внутрішній світ письменника) наростає увага не просто до душевного простору жінки, а до інтимного, глибоко особистісного. А цей простір не обов’язково в усіх вимірах пов’язаний зі світом чоловіків. До речі, переважна більшість спогадів і щоденникових публікацій, що з’явилися в нашій літературі під пером чоловіків, демонструє, як режим привчив і їх «затискати», цензурувати душевно-інтимний досвід. Не маються на увазі тільки «кавалерські походеньки», а світ сокровенний, що й вирізняє окрему особистість. Та це й зрозуміло з огляду на репресивний характер культури так званого соцреалізму.
Нині ж саме жінки-автори першими долають замовчувані, табуйовані теми.
Простежується тонке нюансування переживань, різноманітність і навіть викличність чуттєвих деталей, відверта «тілесність» сприйняття героїнь. У автобіографічних текстах жінка-автор намагається долати замовчуваність, не-сказаність, цілком інакше ставиться до самоцензури, яка в той чи інший спосіб наявна. Щодо читачів, ідеться не про привід посмакувати чужі «гріхи» або потаємні страхи чи комплекси. Така література – привід поміркувати ще й ще раз над феноменом людського життя: що є реальність, вигадка, фантазія і «справжнє обличчя».
Відкриття триває.