«Слухачі» Під

Упродовж кількох років Україні дошкуляють касетні скандали. «Слухають», здається, всіх. Після періоду порівняно вільного обміну інформацією, коли і на вулиці, і в приміщенні ми спілкувалися з однаковою розкутістю, знову, як у колишні часи, повернулося горезвісне застереження: «про це не телефоном».  З’явилися політичні й економічні таємниці. Інтерес до них постійно зростає. Хоча б тому, що зростає ціна виборчої кампанії, депутатського крісла і, звичайно, голосу, а також інших «нематеріальних» цінностей. Таким чином, є підстави вважати, що з’явився попит на підслуховуючі пристрої. А якщо є попит, буде і пропозиція. Як пам’ятаємо, навіть цивілізована Америка у свій час пережила епоху різних «гейтів», пов’язаних з підслуховуванням політичних супротивників. В останні роки саме Україна на вістрі гучних скандалів, пов’язаних з несанкціонованими прослуховуваннями. Найінтригуючий пов’язаний з відомим нам усім майором Мельниченком.

Антеною вздовж лінії

Мельниченко підслуховував Кучму – це факт. Але важливо, чи робив він це з власної ініціативи, чи виконував чиєсь замовлення. А, може, все це робили взагалі інші люди, а майор лише «засвітив» результати їхніх старань?

За даними відомої детективної фірми Кролл, що працювала в Україні у справі Ґонґадзе, підслухувати кабінет №1 міг і майор Мельниченко, що працював в охороні Президента неповних чотири роки. З огляду на те, що майор має близько, за його словами, 400 годин диктофонних записів, «прослушка» велася тривалий час.

Коли саме Мельниченко відкрив свій слухо-бізнес, встановити нескладно. Досить співставити будь-яку ситуацію, зафіксовану на плівці, з реальними подіями. Сам Мельниченко пов’язує початок своєї діяльності з нібито почутими в кабінеті Л. Кучми «злочинними наказами» щодо Ґонґадзе.

Але щось тут не те. Якщо узяти до уваги, що декілька людей впізнали себе на плівках, і розставити все це в часі, то виходить, що свою «справу» охоронець відкрив набагато раніше. Не вкладається у «норми» і графік відвідувань президентського кабінету майором. Адже цифровий диктофон треба було не тільки замаскувати (саме у свою зміну), а й вчасно зняти. Якщо апаратура працювала тільки на голос, наслухати сотні годин розмов у кабінеті Президента не так просто. Якщо записані й бесіди по телефону, то виходить, що диктофон був не тільки під диваном, а й підключений до телефонної лінії?

Знаючі люди кажуть, що зробити таку «подключку» неважко. Можна встановити сучасний записувальний апарат антеною уздовж лінії телефону – і всі розмови на плівці.

Що ж, нехай буде так. Але от що читаємо в звіті того ж Кролла: при відтворенні фахівцями-детективами (експериментально) маніпуляцій майора-охоронця безпосередньо у кабінеті глави держави на оригіналі запису ясно чути «чужий звук».

Це «наведення» від рамки металошукача, встановленого у «першій приймальній». Оскільки ця рамка не відключається ні вдень, ні вночі, то характерний шум не може не прослуховуватися на диктофонних записах майора. Але його на плівках Мельниченка немає. Отже запис потім  ґрунтовно почистили або підслуховування велося не за допомогою цифрової апаратури. Це вказує на існування і деяких інших способів підслуховування.

З цього приводу детективи Кролла теж висловилися хоча і стримано, однак цілком виразно. Не виключено, говориться у звіті, що підслуховували кабінет за допомогою законсервованих технічних засобів, що існували ще з часів СРСР, коли на тотальному «контролі» були всі, у тому числі і високі партійні начальники. Свій кабінет наші президенти, як відомо, успадкували від перших секретарів ЦК КПУ. «Слухали» їх чи ні? Виходячи з того, що деякі засідання В. Щербицкий волів проводити поза своїми головними апартаментами, виключати можливість прослуховування кабінету №1 ще в ті часи, звичайно ж, не можна. Недаремно В.Ющенко, коли став до влади, так і не сів у колишньому кабінеті Л.Кучми. Цілком ймовірно, він знає деякі подробиці справи про прослуховування.

Отже, багато що стає зрозумілим. Забуті до пори стаціонарні «жучки» були в якийсь момент активізовані. Чи то в приватному порядку (скажімо, за ті «вуха» заплатив який-небудь олігарх), чи то на рівні розвідок іноземних держав. Мельниченко, як і раніше, стверджує, що діяв сам, а пишучий пристрій було вмонтовано у пристрій, яким вмикають телевізор.

Треба віддати належне авторам цього «проекту», хоча нічого надто оригінального вони не придумали. З таким же успіхом можна було використовувати і сам телевізор чи іншу техніку. Інше питання, а чи перевірявся цей пристрій на предмет наявності «жучка»? Такий звіт, як і взагалі звіт про захист Президента від прослуховування чи підглядання, був би цікавий. Але його, як відомо, немає. А шкода...

Кролл ці обставини не коментує. Але між рядками звіту можна прочитати: ну, ви й лохи! Невже не можна було дотямити, що Кучму «слухають»?

Яка роль у цій схемі майора-охоронця? За родом своєї діяльності він мав доступ до всіх засобів захисту президентського кабінету від прослуховування. Тому міг знайти «сплячу» апаратуру. Або його просто завербували ті, хто про неї знав.

Наступні кроки такої людини теж можна прогнозувати. Він або нишком починає грати у шпигунів, забавляючись можливістю проникати у таємні секрети держави, або просто виконує «держзамовлення».

Той, хто знайомий з численними заявами Мельниченка про те, що він передав свої плівки лідеру соціалістів А.Морозу винятково з «моральних мотивів», навряд чи матиме ґрунтовні підстави не повірити заявнику. «Мораль», зрозуміло, була, але яка? Мораль розвідника, що, ризикуючи життям, передав важливе повідомлення про майбутню війну, чи мораль палія, що зазіхнув на Вічне місто винятково для того, щоб прославитися?

А «вуха» працюють

Чим прислужився майор Мельниченко Україні? Мабуть, тільки тим, що вона має зрештою зрозуміти: часи технічного прогресу абсолютно нічого не змінюють у сутності таких явищ, як шпигунство і брудна політика. Так було і так, мабуть, буде. На жаль, тих, хто «слухає» і підглядає в шпарину, виявляючи інтерес до чужих секретів, не меншає. Більше того, з огляду на останній скандал з прослуховуванням розмов генерального прокурора С.Піскуна з послом США, у якийсь момент здається, що цей процес в Україні набув уже масового характеру.

Для ілюстрації розповімо історію, що мала місце у Маріуполі. Саме тут одного квітневого ранку у приймальні місцевого міськвиконкому почувся телефонний дзвінок. Анонім повідомив, що у старому сараї на колишньому військовому аеродромі переховується «важливий вантаж». Можна було б пропустити повз вуха це повідомлення, однак напередодні в місті відбулася бандитська перестрілка. Справа набула резонансу і тому, що у гостях у мера Маріуполя Ю.Хотлубея саме тоді перебував один із заступників міністра внутрішніх справ, який негайно організував розслідування дивного сигналу. Знайшли ящики з іноземним маркуванням. Коли їх відкрили, виявилося, що в них повнісінько новітньої апаратури, що підглядає і підслуховує. Якщо «жучки» з’являються, це комусь потрібно.

«Кілька років, – читаємо лист (№54 від 04.09.1997р.) колишнього в.о. начальника Маріупольського ГУ УМВД України у Донецькій області, полковника міліції М.Щербатова на адресу міськвиконкому, – правоохоронним органам і зокрема кримінальному розшуку надто трудно розкривати злочини через відсутність оперативно-технічних засобів. З урахуванням викладеного і на підставі рішення координаційної ради по боротьбі зі злочинністю, керівництво Маріупольського міського управління УМВД України в Донецькій області просить розглянути і вирішити позитивно питання про придбання спеціальної техніки для криміналістів міста відповідно до списку».

Звичайна службова епістола, однак саме за нею дотепер тягнеться майже детективний шлейф дивних і часом не зрозумілих подій.

ПОДІЯ ПЕРША. Лист, про який іде мова, було адресовано тодішньому меру Маріуполя, котрий уже наступного дня наклав резолюцію: «Прошу розглянути і по можливості посприяти».

У розвиток цієї резолюції з’являється розпорядження міського голови Маріуполя (№207-р) «Про виділення коштів на придбання спеціальної техніки для міського управління УМВД України в Донецькій області», яким міському фінансовому управлінню пропонувалося виділити кошти на придбання цієї спецтехніки «з позабюджетного фонду (благодійна допомога) в обсязі, еквівалентному 380 тисячам американських доларів.» Згідно з п.2 цього розпорядження, відділу з обліку й фінансово-економічної діяльності міськвиконкому необхідно було перерахувати зазначену суму, одержати устаткування і передати його «безплатно за актом прийому-передачі» місцевій міліції.

Треба сказати, юридично розпорядження було відпрацьовано бездоганно й узгоджено з керівниками усіх потрібних виконкомівських структур – від першого заступника голови до керуючого справами. Що, по-перше, говорить про легальність розпорядження, а, по-друге, про повну поінформованість про укладену угоду багатьох людей.

І 10.09.1997 року мер Маріуполя (він же «Покупець»), що діяв на підставі закону про місцеве самоврядування, підписав контракт (№2/9/97) з італійською фірмою «NEPTUNE» (він же «Продавець»), що діяв на підставі свого Статуту, про купівлю-продаж комплекту спецобладнання виробництва «ALINKO» для «використання Маріупольською міською поліцією» (так у оригіналі контракту. – Авт.).

Щоб мати уяву про характер угоди, доведемо до відома, що 100% передоплати мало надійти продавцю не пізніше 10 днів із дня підписання контракту, що і було зроблено.

ПОДІЯ ДРУГА. Не менш важлива, ніж перша тому, що вже у червні 1998 року, тобто менше, ніж через рік після подій, що вище згадуються, начальник відділу прокуратури Донецької області, старший радник юстиції В.Гальцов, розглянувши матеріали перевірки про законність виконання контракту між Маріупольською міською радою й італійською фірмою «Нептун», порушує кримінальну справу «по факту переміщення спеціальної техніки вартістю 380 тисяч доларів США через митні кордони України без митного контролю за ознаками злочину, передбаченого ст.70 КК України».

Іншими словами, йдеться про контрабанду. Адже прокуратура, перш ніж порушувати кримінальну справу, вже встановила, що виявлена у покинутому будинку аеродрому спецтехніка іноземного виробництва за найменуваннями «збігається з технікою, обумовленою у контракті 02-09-97 від 10.09.97р.»

Але «жучки» – це не пара модного італійського взуття. Таке ввезення товару можуть здійснити лише люди «з можливостями». Якщо повернутися до майора Мельниченка, то він теж, мабуть, сконструював свою пишучу дистанційку не сам, а з чиєюсь допомогою. Можливо, навіть закордонною. І потрапила ця штучка до нас, мабуть, теж нелегально.

Коли автор цих рядків звернувся до Донецької прокуратури з питанням про долю знайдених на аеродромі пристроїв, що підслуховують і підглядають, там чемно пояснили, що кримінальна справа закрита: «Нептун», що виступає її гіпотетичним фігурантом, кудись зник, його розшукує Інтерпол.

Проте до Арбітражного суду Києва прокурором Маріуполя в інтересах потерпілого міськвиконкому було подано позов, де відповідачем проходить та ж фірма «Нептун» (301175, Італія, м.Венеція, вул.Глорія, 1). Суть позову – спонукати до виконання умов контракту і стягнення штрафних санкцій. От переді мною копія рішення Арбітражного суду №21/291 від 17.08.99 року: «Зняти з розрахункового рахунка фірми «Нептун» (Венеція, Італія) на користь Маріупольської міськради 380 000 доларів США основного боргу».

Здавалося б, усе на боці тих, хто даремно витратив народні гроші і тепер має їх повернути назад. Однак читаємо офіційну відповідь Національного центрального бюро Інтерполу: «На Ваш запит щодо фірми «Нептун» (Venice) додатково повідомляю, що опитаний громадянин Італії Marco Zordan, 01.09.1955 р.народження., уродженець Венеції, відповідальний працівник фірми «Нептун» з питань зовнішньоекономічних відносин повідомив, що він ніколи не підписував контрактів з Маріупольською міськрадою».

ПОДІЯ ТРЕТЯ. А на завершення скажемо: у старому сараї знайшли апаратуру, що підслуховує, але вже не на 380 тисяч «зелених», а на суму майже вдвічі меншу. Де решта? Чи не розповзлася вона по Україні, потрапивши до рук і тих, хто підслуховує наших поважних осіб?