Життя, як у кам’яному віці
Кияни, а особливо мешканці приватного сектору знають із наших публікацій про послідовне виконання міської програми «Київ без околиць». Черговий раз «Вечірка» розповіла про неї 15 червня, після того як столичне керівництво під час виїзної наради розширеної колегії КМДА побувало зокрема в Голосіївському районі.
Йшлося про газифікацію, телефонізацію, забезпечення приватного сектору водою і каналізацією. Тоді міський голова Олександр Омельченко дав вказівку завершити газифікацію та телефонізацію в цих мікрорайонах до нового року. Але от про каналізацію такого сказано не було. Це помітили мешканці вулиці Козацької і запросили нас приїхати подивитися, як вони живуть.
Я ледь розшукав цю вулицю серед безлічі кривих, немощених провулків. Ішов і згадував ту поїздку із начальством. А їхали тоді асфальтованими дорогами, милуючись краєвидами. Тут же під ногами жахлива бруківка, зовсім немає тротуарів і… два струмки з обох боків вулиці. Якби то була просто вода – то ще нічого. А тече ж щось смердюче, каламутне – помиї, одне слово.
Екскурсію вулицею мені влаштували Валентина Минівна Зайко та Ольга Іванівна Кириченко.
– Взимку виливаємо воду прямо на дорогу, адже каналізації на Козацькій немає, – розповідає 87-річна пані Валентина. – Машина, що викачує з вигрібної ями, навіть під’їхати до двору не може – вся вулиця перетворюється на суцільну ковзанку. Торік підсковзнулася і зламала руку. Восени ще раз упала, другу руку пошкодила.
– А влітку, – приєднується до розмови пані Ольга, – без протигаза тут можуть витримати лише місцеві мешканці, адже ми вже за багато років звикли. Добре, що останніми днями дощі йшли, то хоч дихати є чим. Взимку було таке, що помиї навіть до нашого двору затекли, вранці хвіртку не могли відчинити – примерзла. А щоби приїхала пожежна команда чи швидка – то велика проблема. Старій людині взимку на вулицю вийти неможливо. Я постійно дзвоню, щоби піском вулицю посипали.
– Свій будинок самі ремонтуєте?
– Звичайно, хто ж іще? Конкретного «дня народження» нашого будинку ніхто не знає. Написано, що побудовано його до 1917 року. Дерев’яний, це ми самі цеглою його обклали. Все життя були проблеми з каналізацією. І перспектив немає. Кажуть, вище по вулиці, за номером 60, приватний сектор зноситимуть. А ми ж у 22-му живемо.
Сміття – теж проблема. Контейнерів немає. Молодші носять пакети із сміттям у той бік вулиці, де є каналізація, асфальт і контейнери. А старенькі туди не ходять. Тротуарів немає, бруківка провалилася, тут і молодий може щось собі поламати. Унизу вулиці згорів будинок, його ніхто не відновлює, а на попелищі тепер звалище. Пацюки розвелися. Про мух уже й не кажу – тут для них рай. Старенькі саме туди сміття зносять. А звідти його ніхто не вивозить. Дивуюся, як це ще в нас епідемії не було…
– Хто ваш депутат від Київради?
– Десь у мене записано, так одразу вам не скажу. (Пізніше пані Ольга зайшла до сусідки, з якою ми розмовляли, і сказала, що їхній депутат – Дмитро Йосипович Гуленко. – К.К.). А від райради, здається, Юрченко.
– Олександр Омельченко обіцяв, що проведуть каналізацію, – додає Валентина Минівна. – Почекаю ще трохи і напишу йому скаргу.
Хтозна, скільки доведеться чекати, щоб у влади зрештою дісталися руки до цього забутого Богом куточка. Але не віриться, що за десять хвилин пішого ходу від Московської площі люди живуть, як у кам’яному віці.