Злодії теж плачуть
Він підійшов до тролейбусної зупинки і сів поруч зі мною. Благенька осіння куртка, гола шия, цигарка в зубах і новісінькі військові чоботи іноземного виробництва, що визирали з-під ношених-переношених штанів і спантеличували: може, все-таки не безпритульний? Та вогнище домашнього затишку, до якого поспішали того дуже морозного дня кияни, у хлопчини, як з’ясувалося, тліло тільки на кінці цигарки. Ночував Женя у під’їздах, харчувався – де пощастить, а тоді, як я його зустріла, саме повертався з міліції. Його забрали туди з Деміївського ринку, де я купую продукти, а він хотів попросити у продавців щось із їжі і якусь одежину в секонд-хенді. Чоботи йому дав американець.
– Гарні і, мабуть, дуже теплі, – похвалила я.
– Справді, – відповів Женя, – і ноги в них не так болять: міліціонери били по них дубинкою.
Женя приїхав до столиці із Житомирщини. Втік від батьків-алкоголіків до тітки, а вона теж дружить з оковитою. Опинився на вулиці. Мабуть, повернеться на Полісся до бабусі, вона дуже хороша. Післязавтра. Бо наступного дня, 17 січня, у Жені був день народження – шістнадцятиріччя, і його друзі, їх у нього в Києві чимало, обіцяли багато подарунків. Він із гідністю подякував мені за сир, масло й гривню, попрощався і сів у маршрутку. Поїхав до ресторану на Льва Толстого, де, якщо траплялося щось допомогти, його підгодовували. Поспілкуватися довше нам не дав мороз, який пробирав навіть мене, у шубі.
Часто згадую Женю з його дитячою радістю в очікуванні подарунків. І тих хлопців, з якими познайомилась п’ять років тому на Кіровоградщині, у Балахівській школі соціальної реабілітації – чудовому дитячому закладі, де з малолітніх злочинців виховують справжніх людей. Чи наділила їх доля хоч одним своїм приємним подарунком після закінчення цієї школи? Бо до того, як у неї потрапити, якщо й було в когось із них везіння, то лише кримінальне. Приміром, Сашкові з Кіровоградщини, вдавалося залізти до іномарки (господар не замкнув її, бо забіг до магазину буквально на хвилину), поцупити з бардачка триста доларів, притаїтися за сидінням (не встиг вискочити, водій вже повернувся), їхати кудись, затамувавши подих, а потім непомітно вислизнути, коли господар знову залишав авто незамкненим… І так не раз. На ті вкрадені долари злодій-віртуоз Сашко утримував своїх сімох молодших братів і сестер та батьків-п’яниць. У листах мати скаржилась Сашкові на його батька, який її бив, на своїх дітей, котрі не слухалися, і питала, коли вже він повернеться додому, де й голодно без нього, і холодно…
У Балахівській школі Сашко був шанованою людиною – разом зі своїм тезкою з Вінницької області завідував невеличкою свинофермою. А друг Сашко під наглядом вихователя ще й старанно виорював закріплені за школою поля, на яких працювали її учні. Із трактором він був на ти ще змалечку. Коли вітчим починав пити, хлопець орав людям городи замість нього, зна-чно дешевше, а біднішим, то й просто так. Сашкова мати потрапила до виправної колонії, її золотий совісний син залишився напризволяще і подався світ за очі, бомжував, доки не опинився у Балахівській школі соціальної реабілітації. А повертатися звідти не мав куди, – відбувши строк у в’язниці, стареньку хату мати продала, гроші пропила і померла десь під тином…
У пошуках добрих людей
Вінничанин Віталій з десяти років унадився до мандрівок. Перша була до Жмеринки – електричкою (приятелі набрехали йому, що там є Луна-парк), друга і третя – до Києва. Спочатку Віталик приїхав до столиці зі своїм другом Вовою. Побували на Хрещатику, в Гідропарку. Віталія тоді найбільше вразили величний Дніпро і «дуже красивий пам’ятник, який видно з мосту, – солдат із мечем…» (Чомусь жінку сприймав за чоловіка). За три дні їм тричі вдалося поїсти: на вокзалі, де ночували, якийсь чоловік купив їм картоплі й пельменів, а бабуся, розбудивши вранці, пригостила пирогом, яблуками, напоїла чаєм. У Гідропарку інший добродій нагодував їх у кафе.
Вдруге Віталій потрапив до столиці через місяць – його взяли із собою четверо старших хлопців, які прибули до Києва не для того, щоб милуватися краєвидами і знайомитися з історичними пам’ятниками та старовинною архітектурою… Вони втекли од Віталія на вокзалі, бо той погано бігав: могли наздогнати міліціонери й допитатися, хто його привіз. Дві доби голодний Віталій вештався вокзалом, одного разу потрапив у міліцію й «скуштував» там дубинки. Ввечері прибула якась електричка, він зайшов туди, щоб відіспатися й відігрітися, а прокинувся у невеличкому селищі, звідки вже автобусом дістався до Могилева-Подільського – міста, «де живуть дуже хороші люди», зокрема бабуся Надя. Вона побачила Віталія на березі Дністра – замурзаного, у порваних штанях і дуже заплаканого (бо так хотілося додому). Привела додому, обмила, переодягла в костюм онука, нагодувала, а наступного дня посадила на поїзд до Вінниці. Проте далеко не всі бабусі, що зустрічалися на мандрівних шляхах Віталія, були такими сердечними, як баба Надя. Родичка його приятеля, який привіз Віталія та ще одного хлопчика, Вову, до неї у Бершадь, вигнала їх із двору зі словами «ідіть звідси, злодії». Їм довелося тоді перекусити яблуками й огірками з чужих городів. Ночували під деревом, прокинулися на світанку від холоду й грілися біля вогнища.
Удвох із Вовою Віталій побував у Харкові, Сімферополі, Севастополі, Рівному, Луцьку та інших міст. Дуже часто їм доводилося заскакувати до електричок та автобусів, не знаючи, куди вони прямують, та втікати звідти, коли хтось нарешті звертав увагу, що вони їдуть без дорослих.
Тому, напевне, в голові Віталія назви населених пунктів: хлопець розповідав мені про величезний залізничний вокзал і невеличкий корабельний порт у Рівному, звідки вони з Вовою допливли по річці на якомусь вантажному судні до Сімферополя…
Віконні втечі – денні та нічні
Втікати через вікно із комунальної квартири в одноповерховому будинку Віталій почав ще раніше, ніж мандрувати, – тому що мама забороняла йому зустрічатися з Вовою, хлопчиком із неблагополучної сім’ї. Але ночував він тоді завжди вдома. Згодом мама змирилася з їхньою дружбою, і все ніби налагодилось. Та через деякий час у їхній просторій кімнаті оселився столяр Андрій – вітчим Віталія, котрий напідпитку полюбляв перевіряти домашні завдання пасинка та «простягати до нього руки», знаходячи помилки. Віталій через вікно втік із дому і тиждень жив на вокзалі, а мати з вітчимом шукали його по лікарнях і моргах. Оскільки своєї обіцянки – не чіплятися до Віталія і не бити його – столяр Андрій не виконав, нічні вилазки стали для хлопця звичними. Вітчим поставив на вікно ґрати, а як брязнув ланцюжок (замок Віталій вже відімкнув), так ударив утікача по голові, що той місяць пролежав у лікарні зі струсом мозку. Віталій попросив маму, щоб його уроки перевіряла ввечері тільки вона. Захмелілий Андрій якось повернувся додому раніше, знайшов у письмовій роботі Віталія одинадцять помилок і за кожну «нагородив» ударом паска. «Ти що, садист?!» – злякалася мама, побачивши розцяцькованого синцями Віталія. «Ти не знаєш, який у тебе син, я його ненавиджу!» – вигукував у відповідь Андрій і, грюкнувши дверима, пішов від них. «Мама потім почала на мене сердитись: «Ти скалічив мені життя…» Вона дуже любила Андрія. Я не міг залишатися вдома. Чотири місяці мешкав на вокзалі, а щоб виживати й відчувати себе незалежним, грабував квартири. Я був серед друзів найменшого зросту, залазив через кватирку, а потім відчиняв їм двері…»
В одну квартиру двічі краще не втрапляти
Із Сашком, юним молдаванином з Могилева-Подільського, Віталій пограбував шість квартир. В одній із них, дуже заможній, побували двічі. Його підвів Сашко – не сказав, що двері ванної кімнати зачинені. Там, виявляється, купалася господиня. Вона почула, що хтось ходить по квартирі, а Віталій – що у ванній задзвенів радіотелефон. Приїхала міліція, та Віталій і Сашко встигли втекти через вікно, залишивши сумки зі складеним скарбом. Через якийсь час хлопці вирішили знову навідатись до тієї квартири, де Віталій мав намір обов’язково перевірити двері і ванної, і кухні. Але вдома спав господар, який прокинувся. Віталія він чимось ударив, розірвавши губу, а Сашкові зламав два ребра і руку. Відбувся перший суд над Віталієм. Про шосту квартиру, яку він не зміг обікрасти, там не згадувалось: господар не написав заяву, бо тоді б судили і його за те, що завдав тяжких тілесних ушкоджень неповнолітньому. Віталія відпустили на поруки матері. Але він знову забрався ще до двох квартир – вже з другом Вовою.
Перший суд порушив шкільні плани і сина, і його мами: у вересні Віталій мав разом з однокласниками, яких не бачив два роки, іти у сьомий клас. Перший-третій клас він закінчив на відмінно. Програму за п’ятий-шостий опанував за рік, екстерном. Вчителі залишали йому вдома завдання, а він виконував їх, за допомоги матері, письмово, коли з’являвся вдома між мандрівками й грабунками, а потім ще й відповідав на різні питання перед шкільною комісією. Через перший суд він запізнився до школи, і його сьомий клас відклався на рік. Після другого суду Віталій потрапив на Кіровоградщину до Балахівської школи соціальної реабілітації, де я й зустрілася з ним, коли він провчився там всього лише місяць. Пам’ятаю, як розридався цей худенький невисокий тринадцятирічний грабіжник, отримавши з рук директора школи, Олександра Георгійовича Скориніна, першого листа від матері... Потім я дізналася, що Віталія у цій школі дуже любили та поважали і ровесники, й педагоги. Хлопець багато читав, захоплювався зарубіжною літературою і так цікаво переказував прочитане товаришам, що ті чекали цих оповідок, як телесеріалів. А ще Віталій підтверджував, що недарма має однакове прізвище з футболістом київського «Динамо», на шкільному стадіоні.
Зараз Віталію вісімнадцять років, він уже вдома. Не знаю, чи опановує він професію автослюсаря, про яку мріяв. Як і про те, чи записує він думки, які з’являються в його голові, щоб із них виходили вірші.