Але був то… туман
Уявіть собі таку ситуацію. На одній з лекцій курсу перепідготовки офіцерів запасу на базі колишньої сільгоспакадемії поважний полковник роз’яснює нам, відірваним від роботи журналістам, філософам, сейсмологам, інженерам-автошляховикам, принципи роботи бронетранспортера. «Які будуть запитання?» – цікавиться лектор. І тут з першої парти підводиться немолодий уже чоловік і замість запитання доводить до відома ошелешеного полковника, що Наполеон, виявляється, народився рівно через стільки-то років після Юлія Цезаря. Утім, кричуща недоречність репліки обеззброює радянського офіцера. Гнів змінюється на усмішку. Тим більш, аудиторія реагує відповідно.
Це був початок 1981 року. Василь Діденко – а це був він – ще не раз вклинювався до «серйозної» лекції зі своїми заувагами щодо масті коня Ганнібала або шкідливих звичок Олександра Македонського, мов з рога достатку видавав на-гора дати, цифри, історичні паралелі. «Може, він косить під Велеміра Хлєбникова?» – висловлювали ми здогадки, дізнавшись, що наш «однополчанин» – письменник, поет. Пізніше нам стало відомо, що саме він, Василь Діденко, написав слова до знаменитої пісні «На долині туман…».
Як і всіх інших «курсантів», мене Василь Діденко попервах дратував – і не більше. Та поступово роздратування минуло. Усі ми звикли до цієї, як ми вважали, клоунади.
І от одного разу сталося так, що ми з Василем Діденком удвох їхали додому. Як зараз пам’ятаю, ці слова він мовив мені у тролейбусі. Говорив стиха, але чітко і просто, чого не скажеш про його чудернацькі й заплутано-зарозумілі сентенції на військових лекціях. «Миколо, хочу, щоб ти знав. Я зовсім не такий, яким оце себе виставляю. Це машкара, туман – розумієш? Шкаралупа, до якої мене загнала оця остогидла кормига на ім’я радянська дійсність».
Повторюю, це був 1981 рік.
Після того я зустрічав Василя Діденка принаймні тричі. У травні 1982 року я йшов вулицею Зоологічною з пологового будинку, де провідував дружину. Поділився з Василем Івановичем радістю – народженням сина. Подробиць розмови не пригадую, зате закарбувалися у свідомості щирість і навіть пристрасть, з якою поет зичив моїй дитині й всій моїй родині здоров’я, щастя, многії літа… Про другу зустріч у кінці 80-х на розі вулиць Володимирської і тодішньої Леніна я вже оповідав на сторінках газети. Вірш Євтушенка «Кабичегонєвишлісти» автор «Туману…» порівняв із березневим снігом – брудним і рихлим. Ще раз ми буквально зітнулися з Василем Діденком на вулиці Прорізній. Мене дуже вразив його зовнішній вигляд – у штанях, з-під яких виглядали інші, спортивні, з торбою, у якій подзенькували порожні пляшки… Машкара? Туман?
З великої публікації в «Літературній Україні» Григорія Лютого я довідався про дату перепоховання Василя Діденка (помер 13 квітня 1990 року) – 26 червня 1998 року. Сім років тому було виконано заповіт видатного українського поета-лірика, який хотів, аби прах його покоївся в рідному Гуляйполі Запорізької області. Так воно й сталося. А прочитавши згадувану публікацію в «Літературці», я вирішив, що маю право поділитися і тим власним, що пов’язувало мене з цією неординарною людиною.