Ні дитинства, ні долі
Тетянка й Петрусь не мали дитинства. Лише старій ляльці, яку знайшли на смітнику, дівчинка могла розповісти про свої біди. А її братик не мріяв стати ані космонавтом, ані міліціянтом, як його однолітки.
– Коли ми завітали до будинку, де мешкає сім’я Михайлових, – вжахнулися від того, в яких умовах тут мешкають діти, – розповідає слідчий прокуратури Дарницького району Дмитро Сисоєв. – Хата справді без вікон без дверей. Не кімнати – смітники.
У такому помешканні ростили двох дітей 45-річна Лариса з чоловіком. Тетянці вже виповнилося 13 років, а Петрові – 17.
Правоохоронцям діти розповіли, що ще змалечку вони навчилися жебракувати, адже малюки мали щось їсти, а вдома ніколи не було й крихти хліба. Коли у матері навіть і з’являлися у кишені якісь копійки, вона й на хвильну не замислювалася, що дітям треба купити хоч баночку консервів. Навпаки, давала їм гроші й наказувала на всі купити горілки. Бідолашні не перечили… Голодні, зі сльозами на очах вони бігли по спиртне і жодного разу не насмілювалися узяти собі хліба, бо напевне знали – покарання не уникнути.
До школи-інтернату Петро не ходив. І хоч би як сварили вчителі, він усе одно прогулював уроки.
– Деякі викладачі, які не розуміли моїх проблем, весь час мене повчали й соромили при всіх. Мовляв, росте дуб дубом, – розповість слідчому хлопчик. – Однак ті, що усвідомлювали, як тяжко дається наука на порожній шлунок, здебільшого мовчали. Навіть інколи жаліли – приносили з дому старенький одяг, що залишився від дітей. А його-то мені найбільше бракувало. Бувало, взимку сиджу вдома й не можу навіть надвір вискочити, бо взуття немає.
У Тетянки справи були ще гіршими. Під час комплексної психолого-психіатричної експертизи з’ясувалося, що дівчинка не вміє… ні читати, ні писати. У неї були виявлені ознаки легкої розумової відсталості. До того ж лікарям вона розповіла, що місяцями не милася, бо мусила разом з братом жебракувати на вокзалах.
Із висновків комплексної психолого-психіатричної експертизи. В обох дітей виявлено ознаки легкої розумової відсталості, мікросоціальної та педагогічної занедбаності, що характеризується вузьким запасом загальноосвітніх знань, уявлень про навколишнє середовище та вузьким кругозором.
Деякий час Тетяна перебувала в центрі реабілітації дезадаптованих дітей, куди звернувся із заявою її покійний батько, аби хоч якось змінити цю жахливу ситуацію. Він понад усе мріяв, аби донька мала хоч якусь освіту. Коли батько помер, дівчинкою нікому було опікуватися. Вона залишилася покинутою напризволяще. Її подальша доля нікого не цікавила.
– Один лише раз за весь час перебування Тетянки у нас її провідала мама, – говорить соціальний працівник Валерія Татарова. – Коли дівчинка побачила на порозі неньку – кинулася її обіймати, однак та повелася з донькою суворо, навіть не приголубила Тетянку. Поговорила з нею кілька хвилин і пішла, залишивши дитину без жодного гостинця. Після цієї зустрічі Тетянка впала в депресивний стан і хоч як ми пробували її втішати – казала, що не хоче більше жити.
Коли донька повернулася додому, матері було байдуже, чим вона займатиметься далі. Жодних зусиль не доклала, аби влаштувати дівчинку до інтернату. Тому Тетяна й продовжила ту єдину справу, якою займалася разом з братом, аби вижити. Жебрацтво рятувало їх від голодної смерті.
На допиті Лариса сказала слідчому, що винний у такому вихованні дітей її покійний чоловік. На нього вона звалила усі біди. Мовляв, він зловживав спиртним і вів асоціальний спосіб життя. А вона нібито робила все, що могла – забезпечувала їх харчуванням та одягом. На запитання, чому ніколи не водила дітей до лікарні, відповіла, що ті ніколи не хворіли. А щодо навчання – здебільшого відмовчувалась. Іноді лише зауважувала, що ніяк не могла вплинути на сина, бо той уже виріс і її не слухається.
– Як з’ясувалося, Лариса має вищу військову освіту. До України приїхала з Росії. Тут її вже неодноразово притягували до адміністративної відповідальності за невиконання батьківських обов’язків, однак така міра покарання не змусила її переглянути свою поведінку, – продовжує Дмитро Сисоєв. – Нині їй інкримінується злісне невиконання обов’язків по догляду за дітьми, що спричинило тяжкі наслідки. Такий злочин карається позбавленням або обмеженням волі на строк від 2 до 5 років. Незабаром Лариса постане перед судом. А про дітей уже піклуватиметься держава. Їх направлять до спеціалізованих навчальних закладів.
…Такі вони – діти вулиці. Без долі, без дитинства. І коли чуєш з вуст перехожих осудливі закиди стосовно деградації цих підлітків, ураз виникає запитання: хто ж винен, що вони такі?
* * *
Вечорами, проходячи повз магазини, Тетяна затримується біля однієї з вітрин, де красуються модні сукні, й довго не може відвести від них повний сліз заздрісний погляд, Петро бере її за руку. Довго заспокоює, аби не розплакалась, і вмовляє йти далі. Обіцяє, що коли підросте – купить їй там усе. І дівча вірить братику й з цією мрією живе…