Шалений
Прізвисько «Шалений» Андрій дістав ще в дитинстві через агресивність і нестриманість. Уже в шістнадцять років після бійки біля сільського клубу, внаслідок якої його ровесник надовго потрапив до лікарні, Андрій «загримів» до виправного закладу закритого типу. Звідти повернувся не через чотири відміряних судом роки, а через 6 – за бійку в ізоляції.
До рідної домівки Андрій приїхав наприкінці 2000 року з довідкою про звільнення в кишені та твердим наміром розпочати нове життя. Одразу ж влаштувався на роботу, без довгих залицянь запропонував руку і серце колишній однокласниці Каті Л., яка завжди була небайдужою до Андрія. Дівчина терпляче чекала його усі ці роки й одразу ж погодилася на шлюб.
З матеріалів кримінальної справи. Свідчення Олени Л., матері потерпілої:
«Донька була сором’язливою і чесною дівчинкою. Коли я дізналася, що Андрій ще у школі проводжав її додому, пережила шок. Вони були зовсім різними за вдачею і поведінкою. Катя доводила, що Андрій обов’язково зміниться, бачила в ньому лише хороше. Після закінчення школи далі навчатися не схотіла, чекала його, писала. Я ніколи не вірила, що він колись буде іншим. Хлопець завжди відрізнявся від своїх ровесників. На жаль, у гірший бік. Перед його звільненням, десь за півроку, до нас навідався його дружок, аби передати доньці вітання. Наказував, аби Катя чекала Андрія, інакше – начувайся. А вона замість того, щоб злякатися й хутчіш десь заховатись, ходила щасливою. На мої застереження не зважала. Я врешті-решт погодилася на весілля…»
Весілля святкували майже три дні. А коли на четвертий удосвіта в двері загрюкали, висловлюючи бажання похмелитися, молода дружина нарешті вперше запротестувала. А чоловік підняв на неї руку… Потім довго вибачався, падав навколішки, а вона, заліковуючи синці під очима, відводила погляд від матері, брехала, що спіткнулася в темряві.
– Гадаєте, я їй повірила? – питає мати загиблої Катерини Олена Миколаївна. – Та вдала, що повірила, бо не могла вчинити інакше, – тяжко зітхає жінка. – Доки з донькою розмовляли, поруч отой звір стояв. Кажу йому – ти б світло в погребі провів, а то взимку Каті спускатися туди дуже небезпечно. Він погоджується, киває головою, а погляду з Каті не зводить… Ось так починалося їхнє спільне життя. Інколи бувало нічого – жили мирно, у злагоді. Але коли випивав, ревнував Катю навіть до літніх чоловіків. Спочатку її нібито це тішило, але ж я бачила: ці безпідставні ревнощі до добра не приведуть. Коли ж у них траплялися серйозні сварки, Катя втікала до рідного дому, від приходив – і знову мирилися. Любила його, ірода. Схаменувся, взявся за розум, як дітки народилися. Спочатку Любаша, а через рік – Андрій. Це так Катя захотіла, на його честь дитину назвати, – жінка замовкає, гладить по голівці трирічного малюка, який, на щастя, ще нічого не розуміє. – Ось тепер треба жити для них, виводити в люди, а мені ж, – зітхає, – вже стільки років, і більше нікого в них немає. – Любаша все запитує, де мама, а я верзу якісь нісенітниці... – плаче Олена Миколаївна. – Батьки Андрія? Від мене та онуків вони відмежувалися, а по людях, чую, говорять, що Катя у своїй смерті винна сама. Адже знала, який Андрій запальний, чому ж не заперечувала, а підтвердила його дурні здогадки. Хай Бог їм буде суддею, мені від батьків того бузувіра нічого не треба.
…З роботою Катерині, за сільськими мірками, пощастило. Влаштувалася неподалік дому, у цілодобове кафе, що відкрив місцевий підприємець. Єдине, що не подобалося Андрію, – інколи доводилося працювати вночі. Після кількох сімейних сварок дійшли згоди – уночі він буде поруч із дружиною. Увечері, 27 лютого, Андрій, який зазвичай з’являвся у кафе після сьомої, прийшов пізніше і напідпитку. Того дня саме виплачували зарплатню, до кафе заходили-виходили, і поговорити їм вдавалося уривками. Урешті-решт неуважність до своєї персони розлютила Андрія не на жарт. І, прихопивши із собою пляшку горілки та кинувши наостанок, що знайде цікавішу компанію, він подався геть. Повернувся опівночі з ножем у кишені.
Зі свідчень Андрія. «Вечір 27 лютого пам’ятаю уривками, але, коли повернувся до Катерини, згадую все до дрібниць. Хотів пожартувати і запитав: чи правду кажуть, що наш синок не моя дитина? Бо ж він не схожий ані на мене, ані на Катю. Мені здалося: дружина розгубилася, а тоді сказала, що завтра подасть на розлучення, а діти – Люба та Андрій – від іншого чоловіка. Вона, схоже, не жартувала. Інакше зрозумів би, коли б це було не так. І в мене раптом затьмарився розум, я вихопив ножа…»
Молоду жінку знайшли запізнілі відвідувачі, вони ж викликали міліцію та швидку. Андрій, коли за ним прийшли, спокійно відпочивав. Втім, опирався недовго. Протверезівши, почав давати свідчення. Коли ж ховали його дружину, плакав, просив відпустити його на похорон. Йому відмовили. Тоді заявив, що в усьому, що сталося, винна лише Катерина. Адже, знаючи його запальний характер, могла б і втриматися від таких жартів.
Дітей загиблої, найімовірніше, виховуватиме її мати. Коли подорослішають, Олена Миколаївна, можливо, розповість онукам усю правду. Якщо, за її словами, доживе до того часу. Попереду – суд, який і визначить кару для вбивці матері власних дітей.