Дім, де «Вечірка» – найголовніша газета

У гості до 87-річної Валентини Минівни Зайко я завітав після відвідин старенькою нашої редакції. Приводом її приїзду до нас був стан вулиці Козацької, де живе ця симпатична жінка. Поскаржилася вона на те, що немає каналізації в будинках приватного сектору, що за десять хвилин ходу від Московської площі. Тож ми вирішили довідатися, як майже в центрі столиці люди живуть без благ цивілізації. Втім, про те, що дізналися, розповімо іншим разом. Сьогодні ж – про те, що вразило.

Валентина Минівна зустріла мене як дорогого гостя і одразу запросила до хати. Перше, на що звернув увагу в чисто прибраній кімнаті, – стос газет на столі. Зверху розгорнутий «Вечірній Київ», на ньому окуляри.

– Бачу, «Вечірку» читаєте?

– О, це моя найулюбленіша газета! Із 1947 року ми передплачуємо «Вечірній Київ». Усі роки, крім того, чоловік, доки не пішов із життя, обов’язково «Вечірку» ще й купував. Я його питаю, навіщо купуєш, адже поштарка принесе газету. «Доки принесе, я вже її прочитаю», – відповідає. Тож «Вечірки» в нашому домі завжди було дві. Без вашої газети вже й не уявляємо свого життя.

– Чи вистачає пенсії, щоби передплачувати газети? – запитую.

– Зараз мені пресу передплачує рада ветеранів Голосіївського району. Читаю «Сільські вісті», «Труд», «Київський вісник» і насамперед – «Вечірній Київ». Коли революція почалася, дивлюся, люди йдуть у помаранчевому. Яка радість то була для мене! А коли отримала першу вашу помаранчеву газету («Вечірка» під час Помаранчевої революції виходила саме в такому кольорі, – Авт.), то заплакала від радості, що «Вечірній Київ», утім, як завжди, не залишився осторонь найважливіших подій у державі. Ваша газета для мене – найперша. Звикла до неї за все життя. Я ж тепер одна на світі лишилася, то «Вечірній Київ» для мене – мов найкращий друг.

– А по телевізору, що дивитеся?

– Деякі серіали й останні новини. Адже треба бути в курсі всіх подій. А більш нічого й не дивлюсь, адже іноді показують таке, що аж соромно стає. А ви пишете про те, що людей цікавить. Тож із «Вечірки» більше про життя дізнаюся.

Чесно кажучи, приємно було почути таку оцінку нашої газети від людини, яка чимало пережила у своєму житті. Видно було, що не кривить душею Валентина Минівна. І я щиро подякував їй.