Він знає, який чудовий світ…
У галереї «Мистець» відкрилася ювілейна виставка заслуженого художника України, учасника війни Олександра Мікори, до 80-річчя з дня народження. Зупинившись перед його літографіями, ми ніби змінили часовий вектор, зустрілися поглядом з очима тих, хто в червні 1941-го вперше одягнув гімнастерку і вірив, що могутня армія, про яку співали в піснях, розіб’є ворога швидко.
Але тиждень минув, а потім і місяць, а там потягнулися ще важчі дні – мов та курна дорога, якою йшли біженці, рухалися обози з пораненими. Військова частина, яка минала рідне село Олександра Мікори, забрала і його, хоч хлопцеві було тоді тільки сімнадцять, а своїм невеличким зростом він скидався на дитину. А ось гвинтівки йому не дісталося не через цю обставину, а тому, що зброї не вистачало і бувалим воїнам. Щоб не йти у бій голіруч, їм давали саперні лопатки. «А там, – сказали Сашку, – підбереш зброю у вбитих». І все ж однополчани ще довго оберігали новенького від небезпечних завдань.
Маючи одну контузію, Олександр Ілліч вважає, що йому пощастило. Адже три роки він провів на передовій.
Тож на виставці художника ми й зазирнули в ті дні завдяки літографіям, які Олександр Ілліч зробив за фронтовими спогадами.
...Ось він в окопчику, поруч із пораненим воїном, вдивляється в далину. «Чекали польову кухню, – пояснює художник. – А вона до передової теж не завжди діставалася». І це бачиш на наступній картині: перекинутий візок, загинув їздовий, вбито коня. А злякане, розгублене лошатко не знає, де подітися...
На війні збагнув, що може хоч якось зарадити болю всіх – полеглих однополчан, посічених осколками дерев, осиротілого лошати чи лелеки, який повернувся навесні на згарище і не знайшов гнізда та хати, – тільки показавши їх світу на своїх картинах. А головне – пам’яттю мистецтва увічнивши отих маленьких безіменних дітей-біженців, яких бачив на Дніпровській переправі: закутаних матусиною хустиною, під чорним небом зі смугами трасуючих куль. Олександр Мікора надивився на дитинство воєнних літ. Може, тому він охоче ілюстрував дитячі книги і журнали. Зображував пригоди юних розвідників і партизанів. Та найбільше подобалося малювати дітей, яким не загрожує лихоліття: він знає, який чудовий світ без війни. Його пейзажі сповнені романтичного милування кожним квітуючим кущем над лагідною заплавою, де в затінку притулилися дощаті човники. Та найбільше тривоги за цей втишений світ без війни, але з нинішніми жорсткими реаліями – у його серії олійних портретів. «Продавець сигарет» – це, може, хтось із його колишніх однополчан, який нині змушений виживати на своїй мирній землі, але в жорстокій бездушності навколишнього світу. Ця картина була створена ще 1998 року і сприймалася тоді як вражаючий епізод, а нині, на жаль, як повсюдна реальність.
Мікору вважають романтичним і дуже совісним митцем. Подякуймо цьому таланту за чудовий світ полотен.