Генерали піщаних кар’єрів, а також полковники київської «труби»
Певно, Верховна Рада цього скликання вже не повернеться до питання дитячої невлаштованості. Все. Програму виконали! Побороли соціальне сирітство. Таке враження склалося під час слухань, присвячених дітям. Уряду не було, за винятком двох «профільних» міністрів. Та й депутатські місця були заповнені далеко не всі. Неактуальна тема? Нема проблем з дітьми в державі? Сумно стає. Але факти – річ уперта. Якась гра триває й досі. Бо минулі «скликання» теж заслуховували уряд щодо проблем бездоглядності та безпритульності дітей з такою ж цікавістю.
Хоча показушності, «спонсорства» не бракувало. Мало того, чиновники навіть книгу створили з відповідною назвою – «Проблеми бездоглядності та безпритульних дітей». Ось вона, на крейдяному папері, з малюнками та діаграмами. А на титулі знімок: хлопчина визирає з каналізаційного отвору. Виходить, життя його нижче навіть каналізації?
У цифрах це виглядає ось як. Сьогодні в Україні більш як 86 тисяч неповних, неблагополучних сімей. Якщо в кожній по дві дитинки, то міністр молоді та спорту Юрій Павленко цілком має рацію, доповідаючи депутатам: нині в нас близько 150 тисяч соціальних сиріт. У нашій Володарській школі-інтернаті зразка 1961 року таких майже не було. Тих, чиї батьки загинули або померли (повоєнна ж бо пора!) було чимало, а от щоб сироти йменувалися СОЦІАЛЬНИМИ…Соціальні сироти – це діти, які втратили сім’ю через негаразди в суспільстві. Які вони, ці негаразди, видно неозброєним оком. Передусім, бідність. І це на тлі розкішних магазинів із дорогим ганчір’ям, авто по 600 000 доларів, дач у три-чотири поверхи... Суспільство розшароване на відверто багатих та відверто бідних. «Середніх» майже немає. Виступаючи, депутати особливо на цьому наголошували. А звідки взятися «середнім», коли доступ до національного надбання, яке створювало не одне покоління, мали один-два клани. Решта докладає зусиль, аби пережити «перехідний період». Але роки минають, а період цей чомусь не проходить. Тож і виникає спочатку межа бідності, потім бідність, а потім і сирітство. Соціальне. Тобто те, яке створили ми самі.
Народні депутати розглядали «феномен бездоглядності», його специфіку з погляду сьогодення. Занурювалися в «функціональну неадекватність сім’ї як чинника посилення явища безпритульності», вивчали проблеми в організації дозвілля та вплив ЗМІ (хто винен – невістка!) на прояви негативної поведінки дітей, але нічого таки не виявили. Констатували, щоправда, деяке поліпшення справ у зв’язку з переходом від інтернатів до сімейного виховання сиріт, та воно таке незначне, що, з усього видно, інтернати ще є, були і будуть. Бо хто візьме на себе тягар виховувати чужих «важковиховуваних» діток, коли ні закону відповідного нема, ні грошей на те, щоб їх прогодувати. Не кажучи вже про іграшки, комп’ютери, відпочинок біля моря тощо.
Тож проблема генералів піщаних кар’єрів не розв’язана. Вони як виховувалися в «умовах вулиці», так і виховуються. Покинуті напризволяще, нюхають клей, шукають ширку, їдять що-небудь та сплять де ляжуть. Із кожним роком їх стає все більше. Стурбоване суспільство або пише невеселі книжки-звіти, або будує високі паркани, аби сховатись від них.