Крок за кроком до життя

З палаючої хати на хуторі Воронцівка Харківської області п’ятирічна Настя Овчар вибігла в березні. А після цього її ноженята знову торкнулися землі майже три тижні тому аж у США. Ці заокеанські кроки української дівчинки такі ж дивовижні, як і сліди американських астронавтів на Місяці. Та долетіти до іншої планети іноді легше, ніж залишитися на своїй, ім’я якій – Життя…

Лікарі-комбустіологи України врятували двісті обпечених дітей. Усе, що від них залежало, вони зробили і для Насті – надскладні операції в опікових центрах Харкова, Києва. Але опіки дівчинки були глибокими і уражали майже все тіло. Шанс її одужання вдома дорівнював 25 відсотків, за кордоном – 75. Потрапити до Бостонського госпіталю  сім’ї Шрайнерів, де вже 25 років ефективно використовується висока технологія вирощування для пересадки власної шкіри пацієнта, допомогли Насті журналісти. Саме ЗМІ назвала найпершими рятівниками дівчинки омбудсмен Ніна Карпачова. Адже якби сюжет про юну героїню, завдяки якій залишилася неушкодженою її дворічна сестричка, неодноразово не показали по телебаченню, його б не побачив приватний підприємець із Хмельницького Віктор Вікарчук і не зателефонував би у США своєму другові, відомому психологу, який успішно працює в цій країні 15 років. Сергій Самборський дуже оперативно домовився про Настю Овчар з хірургом Бостонського опікового центру Шрайнерів Робертом Шеріданом, причому Шрайнери, вражені мужністю дівчинки, згодилися прийняти її позачергово і лікувати (а це фантастично дорого) безплатно.

На прес-конференцію «Настя Овчар: крок за кроком до життя», яка відбулася в Секретаріаті омбудсмена 17 червня, Сергій Самборський приїхав з квітами для Ніни Карпачової, котра, за його словами, «день і ніч займалася пошуком літака для транспортування Насті в Бостон». І таки знайшла – у цій благородній справі були задіяні президент Української авіакомпанії «Аеростар» Шохраддін Аскеров та бізнесмен Юссеф Харес. Почесною грамотою Уповноваженого з прав людини Ніна Карпачова нагородила колектив Київської клінічної лікарні № 2, де діє опіковий центр (головний лікар Анатолій Воронін), і, зокрема, лікаря-комбустіолога Ольгу Коваленко, котра оперувала Настю; а також Сергія Самборського – американського мецената українського походження, котрий, до речі, зберігає українське громадянство не просто формально – заохочує американські фонди та бізнесменів до благодійності для рідного Хмельницького: зовсім недавно відправив міській дитячій лікарні контейнер медичних засобів та препаратів на 500 тисяч доларів. Серед тих, хто опікувався долею Насті Овчар, омбудсмен назвала професора Георгія Козинця, наукового керівника Київського опікового центру, Міністерство з надзвичайних ситуацій, пані Орисю Гундак з офісу Катерини Чумаченко, Машу Шпак із Секретаріату першого помічника Президента України… Заступник голови Харківської облдержадміністрації Василь Третецький розповів журналістам про будинок у Воронцівці, куди вже переселився батько Насті Овчар і де є для неї окрема кімната, придбаний, впорядкований та умеб-льований за кошти громадського фонду «Свобода». За благодійні внески, зібрані у столиці, у Києві для Насті купили квартиру – адже після повернення із США вона пройде реабілітаційний курс, та й потім дівчинці доведеться приїжджати з Воронцівки на консультації до київських медиків.
У Бостоні Настуня витримала всі операції, які сприяли повному відновленню її шкіри. Тамтешні лікарі щиро раділи кожній радісній події з нового життя Насті Овчар, вдруге подарованого їй Богом з допомогою чуйних людей. Ще з місяць Настя та її мама Ольга мешкатимуть у госпіталі. А потім переселяться в американську родину, звідки їздитимуть у лікарню на процедури, а Настиній мамі доведеться скласти там своєрідний екзамен: чи зможе кваліфіковано доглядати за донькою вже без допомоги медиків? За цей час виросте волоссячко на голівці Настуні (звідти брали її шкіру для нарощування), і якщо все буде так, як сподіваються американські лікарі, ми невдовзі побачимо чарівну дівчинку на трапі літака в аеропорту «Бориспіль».

А поки що Настя з нетерпінням чекає, коли повернеться з України її «кум» (так вона називає Сергія Самборського, якого Ольга Овчар попросила стати хрещеним батьком дівчинки). Сергій провідає на Хмельниччині свого батька, котрому зробили тяжку операцію (дай Боже, щоб він якнайшвидше видужав!). А потім поїде на Харківщину у Воронцівку, щоб передати від Насті привіти її татку, сестричці Людочці, родичам та сусідам і нафотографувати усе, що дівчинка пам’ятає і чого  ще не бачила (приміром, нову хату в селі і квартиру в Києві). Познайомиться Сергій і з воронцівськими корівками, кониками, собачками та котиками, про яких Настя розповідала йому в Америці, коли вони щовечора розмовляли по телефону. Доки приїде Сергій, три ляльки барбі переміряють з допомогою Насті вбрання, яке «кум» надсилав дівчинці в Бостон посилками і для забави, і для тренування пальчиків. Щоправда, розпаковувати одну з посилок Настуня не дозволила: «Це Людочці». Сестричку Настя любить безмежно. Це про неї вимовила перші слова, коли, вся обпечена, винесла Людочку з вогняної пастки: «Вона ж сьогодні недоспала…»

Була б така відповідальність за малюків у тих батьків та опікунів, чиї діти щороку гинуть в Україні від пожеж та опіків.

Та й державі слід повчитися відповідальності за своїх громадян у маленької героїні, мужньої й чуйної Настуні Овчар, про яку зараз кажуть, що і в медицині, і в суспільстві вона здійснила революцію, подібну до Помаранчевої, – змусила замислитись над багатьма проблемами. Але потрібно не лише розмірковувати, а й діяти. Скільки б життів і юних, і дорослих українців врятувала б наша держава, якби повернулася обличчям до грандіозного будівництва опікового центру, не завершеного на Троєщині… На це потрібні фантастичні кошти? Та добудувати принаймні дешевше, ніж починати  з нуля. І гроші на це, як і на фінансування медицини взагалі, можна знайти, якщо захотіти цього так, як Настуня Овчар прагнула зберегти життя сестричці.