У житах танцюють русалки
Тиждень перед Трійцею називається «зеленим», «клечальним» або «русальчиним», а три останні дні його і перші три наступного – «Зеленими святами». Моя покійна бабуся, пригадую, розповідала: «Коли в полі зацвітають жита, виходили з води на прогулянку красуні – дівчата з довгими предовгими косами. Боронь Боже, було зустріти їх – до смерті залоскочуть. А вночі прокидалися на цвинтарі мерці…» Ми малі слухали ті оповіді, затамувавши подих, і кожен в уяві своїй вимальовував тих чарівних русалок, які витанцьовують серед зелених колосків, плетуть собі вінки з волошок, ромашок, маків.
Уже не один десяток літ немає на цім світі моєї бабуні, а я й досі пам’ятаю її білу хату під солом’яною стріхою, з долівкою, мазаною глиною. На Трійцю долівку застеляли, наче килимом, лепехою, яку ми рвали у лузі біля річки Юріївка, а над вікнами, дверима, на воротах, у хліві розвішували гілки липи – щоб ніяке чортовиння не зайшло до оселі. А що вже квітів було – з поля, з лугу, з лісу приносили. Рвали їх у суботу раненько, до схід сонця, з росою. Упродовж кількох днів пахло в хаті любистком, м’ятою, чебрецем і лепехою.
Наразі в моїй столичній квартирі теж відчувається Зелене Свято. Учора купила на ринку (а колись сама рвала) кілька пучків лепехи в баби Галини із Борисполя. Гарненькі пучки пов’язала, ще й м’яту та любисток поклала.
– Підіть у неділю до церкви і обов’язково освятіть, – порадила. – То буде помічне зілля! Колись, бувало, дівчата йшли на службу Божу з такими букетами – один за одного кращий. І долівку густо застеляли лепехою. Тепер у моді килими. Я понад усе люблю це свято, мабуть, тому, що воно таке молоде, квітуче та зелене.
Подякувала жінці й пішла до виходу, коли мене перестріла ще одна сільська бабуня, яка в руках тримала кілька букетиків чебрецю.
– Візьміть, не пожалкуєте, два пучки за гривню і 50 копійок, – беззубою посмішкою просіяло її вкрите зморшками обличчя. – Питимете чай з нього – і ніколи не хворітимете. Моя покійна мама тільки й лікувалася ним, 98 років прожила.
– А вам скільки буде? – запитала я.
– Сімдесят дев’ятий пішов. Але, бачте, ще базарюю.
Баба Марія приїхала торгувати до Києва із подільського села Сабаров, що неподалік Вінниці. Її товар – звіробій, ромашка, чебрець, м’ята. Онуки Славко і Льоня нарвали й лепехи, та старенька не наважилася взяти – руки ж бо не ті, що колись були. О, скільки снопів вони нав’язали, скільки гектарів буряків пропололи…
– Лепеху на Трійцю в хаті стелили і три дні не підмітали, – поринула в спогади. – Я її ще притрушувала голубими братками. А біля воріт вкопували величезну гілляку липи, менші втикали у стріху – клечанням воно зветься. То була хлопчача справа, дівчата з квітів плели вінки, ставили у хаті букети.
А ще я почула і таку цікаву розповідь від Лідії Іванівни з села Горянка під Києвом. У клечальну суботу до хати на ніч вносять зрубану осику, а вранці дивляться: якщо листя на ній зелене – усі в родині доживуть до наступних Зелених Свят, а почорніє – буде мрець у хаті.
Я вам бажаю зеленого листя на довгий вік.