До Києва їдуть жирафи

У столичному зоопарку останніми роками цих африканських гостей не було. Хоча кілька десятиліть тому жирафам у Києві жилося непогано, бо вони навіть тут розмножувалися. У рік московської Олімпіади в столичного довгошийого подружжя народилася донька, яку так і назвали Олімпіадою.

Пам’ятаю, коли її вже «виставили на показ», мало не кожен столичний житель, не кажучи вже про гостей, вважав своїм обов’язком подивитися на це диво природи. Ходили «знайомитися» з Олімпіадою та її батьками взимку 1981 року й ми з мамою. І що найбільше нас вразило тоді, то це чистота в невеличкому, зважаючи на розміри дорослих тварин, приміщенні. Новонароджена й справді була маленькою копією своїх батьків. І хоч мала вже зріст понад два метри, мамі, аби лизнути плямисту чепурненьку доню, доводилося майже вдвічі згинати свою шию. Татусь Олімпіади ледь не сягав стелі, недарма жирафи, за словами заступника директора Київського зоопарку Любові Короткої, – найвищі із сучасних тварин та четверті за величиною наземні. Більші від них тільки слон, бегемот та носоріг. У природі жирафи поширені в Африці південніше Сахари – у савані.

Зараз до нашого зоопарку з Німеччини везуть трьох дворічних самців. Вони уже в дорозі – сьогодні чи завтра мають бути в Києві. Саме самці й виростають найбільшими – іноді заввишки майже 6 метрів та вагою близько 2 тонн. Сама лише шия в них буває понад три метри!

«Але чому до нас їдуть лише «чоловіки»? Нової київської Олімпіади нам годі й сподіватися?» – не втрималась я від запитання. Любов Іванівна, проте, пояснила: «Хлопцям-жирафам ще рости три роки, доки вони досягнуть статевої зрілості». А далі розповіла, що проектом реконструкції зоопарку передбачено створення таких «житлових умов» для африканських довгошиїх, які дадуть змогу згодом підселити до них і подруг – заввишки понад 4 метри та вагою трохи більш як півтонни.

Пам’ятаю ще двадцять років тому мене здивувало, що хоча в жирафи й така довга шия, вона має, як і наша, людська, всього сім шийних хребців. Щоправда, кожен з них дуже подовжений; крім того, перший грудний – також видозмінений і схожий на шийний. Тому, аби кров із серця жирафи надходила так високо до головного мозку, потрібен високий тиск. Коли голова тварини піднята, він на рівні головного мозку в неї такий же, як і в інших великих ссавців. Однак, коли жирафа опускає голову, тиск у ній міг би небезпечно зростати. Тому мозок жирафи захищений спеціальними судинними утвореннями. Їх два, саме в них артеріальний тиск «гаситься» за допомогою тоненьких судин, що переплітаються. До того ж клапани у венах пропускають кров лише в одному напрямку – до серця, перешкоджаючи її зворотному відтоку.

У самців і самок на голові пара коротких тупих рогів, вкритих шкірою. У самців, як і годиться, вони масивніші та довші. Іноді буває ще третій ріг, на лобі, приблизно між очима; у самців він зустрічається частіше і розвинутий краще. Два кісткових вирости у верхній частині потилиці, до яких кріпляться шийні м’язи, теж можуть розростатися, нагадуючи за формою роги – задні чи потиличні. Такі зазвичай бувають у старих самців, яких називають «п’ятирогими» жирафами. Іноді у старих самців на черепі трапляються й інші кісткові вирости. Але таке зустрічається здебільшого в природі, наші новосели навряд чи стануть «п’ятирогими».

Цікаво спостерігати, як рухаються жирафи. Коли тварина крокує, то по черзі переставляє вперед одразу дві ноги то з одного, то з другого боку. Біг довгошийого видається незграбним – задні й передні ноги при цьому перехрещуються. Але незважаючи на це, в природних умовах, за словами співробітниці зоопарку, швидкість бігу досягає 50 кілометрів на годину. Під час бігу шия й голова жирафи дуже розгойдуються, здається, що тварина от-от упаде.

Зір у жирафи гостріший, ніж у будь-якого іншого африканського ссавця. Кажуть, у цьому вона поступається хіба що гепардові. А з висоти свого зросту та з таким гострим зором тварині вдається бачити на чималенькі відстані, що, звичайно, важливо в природних умовах бідної на рослинність Африки. Бо харчуються жирафи травою, гілочками дерев, кущів. Вони належать до жуйних. Тому так само, по-коров’ячому, коли не пасуться, то ремиґають. У природі жирафи надають перевагу колючим акаціям, але часто об’їдають також мімози, дикі абрикоси і деякі (теж колючі) чагарники. Пасуться також на траві. У зоопарку їх годують травою, гілочками, дертю, яблуками, редискою, цибулею, морквою, зрідка дають банани. Влітку жирафам до раціону додають свіжі гілки листяних дерев, а взимку – пророслий овес і заготовлені з літа віники та сіно. Сама бачила, як жирафи і дорослі, й мала Олімпіада, охоче смикали його з нанизаної на жердину копички. У природі жирафи здатні обходитися без води багато тижнів, навіть місяців. Але в зоопарку їх напувають регулярно.
Жирафи – надзвичайно мирні й навіть боязкі тварини, але самці борються між собою за лідерство, а тварини обох статей вступають у сутичку з хижаками, але лише тоді, коли не можуть від них утекти. Б’ючись із хижаком, жирафа або завдає удару зверху вниз передніми ногами, або, як кінь, брикається задніми. Відомі випадки, коли жирафи убивали навіть левів, які на них нападали. Але саме цар звірів у дикій природі вважається єдиним серйозним ворогом дорослих жирафів. Найчастіше лев нападає, коли жираф лежить чи їсть або п’є, незграбно зігнувшись. На молодих тварин полюють й інші хижаки, наприклад, леопарди та гієни.

У зоопарках жирафів тримають давно. Ще єгиптяни (близько 1500 р. до н.е.) і римляни (у часи Цезаря) тримали їх у звіринцях і бестіаріях. Перші жирафи в Лондоні, Парижі та Берліні з’явилися у 20-х роках XIX століття, причому везли їх спершу на вітрильних суднах, а потім Європою вели пішки. Зараз жирафи є майже в усіх великих зоопарках світу і добре розмножуються в неволі. Тривалість життя цих звірів трохи більш, як 20 років (рекорд – 28). Невдовзі, після нетривалої перерви, жирафів можна буде побачити й у нашому зоопарку. Щоправда, не одразу, бо після довгенької дороги та перетину трьох кордонів їм буде потрібен час для карантину та адаптації до київських умов, які, сподіватимемося, сподобаються новоселам. Тоді ж їх дозволять і сфотографувати, а поки що ми змушені дати фотографію тварини у природному середовищі.