Листопад-2004 й «Ілько Листопаденко»

Хоч що там кажіть, а для мене це знак добрий. Маю на увазі звичний ще з 90-х років «скрегіт зубовний» у вигляді телефонних дзвінків, листів – як правило, анонімних. Регулярність тематичної сторінки «Мова» і вміщуваних у ній гострих публіцистичних статей і реплік давні зубоскреготальники нарешті завважили. Інакше чим пояснити появу злісної, чорної від жовчі кореспонденції, яку автори чи то бояться, чи то соромляться підписувати, але яка є до болю знайомою за формою та змістом?

«Дісталося» мені за критику Віктора Ющенка, Олега Блохіна «та інших імен, що мають шану в Україні». «Яке діло М.Цивірка, якою мовою, де і коли говорить президент, вирішуючи державні справи»? Мовляв, не «дипломатично» отак «оббризкувати паскудством» шанованих людей.

За «логікою» аноніма, поважній, а тим більш, видатній людині видано пожиттєву індульгенцію, яка дає їй право зневажати українську мову, якщо того, бач, вимагають «державні справи», і заради сумнівного завоювання електорату на сході і півдні ображати почуття справжніх українців, мільйони яких мліли від холоду і голоду на Майдані під час Помаранчевої революції.

Якщо мовний «наїзд» на Олега Блохіна викликав таку реакцію безіменного «доброзичливця», то уявляю собі, як би він зашкварчав з приводу моїх міркувань щодо нинішньої діяльності телешоумена «Ілька Листопаденка».

Його щоденні телепередачі можна охарактеризувати так – торжество русскоязычия. Найменший натяк на те, що все це відбувається в Україні, 2005 року, коли влада стала начебто українською, заповзятий і ревний поборник російськомовності в ефірі старанно нівелює, буквально випікає розпеченим залізом. Це досягається, скажімо, відповідним добором учасників передачі. Цікаві люди, герої неординарних, часто захоплюючих життєвих ситуацій, на яких «полює» Листопаденко, чомусь завжди виявляються впритул русскоговорящими і русскодумающими. Для них, як і для Листопаденка, саме російська мова є добре знаною, природною. І коли спостерігаєш це «торжество», мимоволі проймаєшся думкою, що такий мовний режим спілкування і мислення характерний для всієї України, не тільки, скажімо, Донбасу чи «Адєси-мами».

Ім’я та прізвище шоумена, які я наводжу, звичайно, видумані. Але не мною, а самим же нашим героєм. Було це давненько, на горезвісному «лимоннику» в театрі Івана Франка, ще, здається, до того, як «національна ідея не спрацювала». Шоумен був тоді одним із співтворців цієї антиукраїнської вакханалії. Саму можливість заміни свого штучно російського прізвища (на кшталт: Апрєлєв, Сентябрьов, Дєкабрьов...) таким саме штучним, але українським (Ілько Листопаденко) він зробив предметом гомеричного реготу і глуму. Шоумен висловив тоді своє глибоке переконання, що українська мова апріорі не підходить до жанру сатириків, вона не здатна передати всі принади і нюанси іскрометного сленгу, оцього стьобу, з яким вони, Листопаденки, на «ти».

Мені чомусь здавалося, що Помаранчева революція принаймні трохи пригасить заповзятливість хвацьких російськомовних зірок «говорящего» жанру. Аж ні. Схоже, вони стали навіть наступальнішими, увірувавши в те, що найкраща оборона – це штурм. Штурм чого?