Обитель «Одигітрії»
Дружина священика – Олена Фадєєва – розповіла про сон, який наснився її матері: «Мама не була особливо віруючою людиною. Можливо, тому її так вразили дві райдуги, що ніби виходили одна зі Святої Софії, друга – з Києво-Печерської лаври, а сходились отут, на Батиєвій горі, між Протасовим і Кучминим ярами. «Чи й справді це місце позначене Божою благодаттю?» – задумливо мовила вона. Ми живемо тут давно і не чули, щоб поблизу була церква, тим більш, такого масштабу, як Лавра або Софія.Та потрапивши недавно до бібліотеки, я випадково взяла до рук старий довідник «Описаніе Кіевскаго водопровода» (К., 1910), де вичитала, що саме ця земля належала Київській митрополії. У той же час ми з чоловіком – отцем Олександром – поступово схилялися до думки, що стародавня Смоленська ікона Божої Матері «Одигітрія», яка дісталася нам за Божим промислом і вже встигла набути слави завдяки кільком чудесним зціленням, має бути в Києві».
Протоієрей УПЦ КП Олександр Фадєєв належить до роду священиків, який простежується щонайменше на три століття углиб. Його батько – отець Миколай – служив у кафедральному соборі Святого Володимира. Сам отець Олександр без вагань обрав нелегкий шлях сільського священика. Завдяки йому маловідоме село Червона Слобідка Обухівського району обзавелося типовим храмом, який прикрасив би й столицю, а головне, стало адресою, куди прямують і прямують православні люди. Ті самі кияни, наприклад. А приходять за втіхою і розрадою й ходоки з Молдови, Білорусі, Росії… Отець Олександр і далі залишається настоятелем Свято-Покровської церкви у Червоній Слобідці, де він регулярно править по неділях Службу Божу. Але, як ми вже зазначали, поява «Одигітрії» спонукала його шукати місце для храму, бодай попервах невеликого, у Києві.
«Отець Олександр, – згадують парафіяни, – зібрав нас якось і повідомив, що Господь сподобив його розпочати будівництво церкви на Батиєвій горі. Тільки от якої? Врешті-решт, вирішили спорудити зовсім маленьку каплицю Смоленської ікони Божої Матері «Одигітрії» на ділянці, яку на той час вдалося приватизувати. «Так, щоб домовинка вмістилася», – уточнив священик. Побачивши нашу розгубленість, отець Олександр усміхнувся: «Ну а як же? Відхід у кращий світ – річ, якої нікому не минути. Тож не відспівувати небіжчика просто неба». Невдовзі цегляну каплицю було побудовано й освячено. Щосуботи в ній правиться Служба Божа і будь-хто може прикластися до святині – Смоленської ікони Божої Матері «Одигітрії».
…Уже не раз помічено і випробувано на собі: тільки-но задумаю щось добре і світле – нечиста сила нагадує про себе. От і цієї неділі дощ лив наче з відра. «Скільки там тієї вулиці Привітної! – думав я самовпевнено. – знайду каплицю – нікуди від мене не дінеться!» Еге! Розігнався! Пройшов названу вулицю з гори до низу щонайменше тричі, щоразу заходячи в «апендикси» на кшталт вулиць Локомотивної, Радісної… Нема! А дощ не вщухає, а деякі місцеві жителі скрушно розводять руками: мовляв, не знають на Привітній ніякої церкви – ні малої, ні великої… Нарешті, водій іномарки показав-таки дорогу – повз гаражі, тенісний корт. А виявляється, до каплиці і маленького будиночка на Привітній, 24, де мешкає родина Фадєєвих, можна легко потрапити з вулиці Івана Неходи. Іди знай!
«Чому ми обрали це місце? – перепитує матушка Олена. – зараз періщить дощ, ви не зможете як слід оцінити просто-таки чарівної природи Батиєвої гори, її схилів, ярів – Протасового і Кучминого. І це попри те, що йде інтенсивна забудова, нищення унікальних мальовничих куточків, які так і дихають Божою благодаттю. Про материн сон я вже розповіла. А моя донечка Варвара? Ще зовсім маленькою вона кілька разів благально складала ручки і просила: «Матусю! Не віддавайте цієї землі поганим дядям! Нам тут так добре!» Я пообіцяла їй, що боротимусь за святе місце, скільки стане сил».
Слухав матушку Олену, намагаючись усе-таки й крізь дощ розглянути і належно оцінити мальовничість зелених схилів. Водночас пригадав досить давній випадок зі свого власного життя, який, на перший погляд, і стосунку до всього цього не має…
…10 серпня 1991 року. Моя дружина щойно змінила спокійну роботу у книгарні на нервову і клопітну в готелі. Того дня вона чергувала вночі, після чого, як правило, відсипалася. Але цього разу зателефонувала і, нічого не пояснюючи, зажадала їхати до лісу. Я її не розпитував, хоч це мене дуже здивувало. Зрозуміло було, що дружині чомусь зле і вона незборимо хоче до лісу. Прибуття до пущі нічого не прояснило, жінка здебільшого мовчала. Аж ось ми випадково (а чи випадково?) зайшли до посадок стрілолистого дуба. І тут почалося! Враження було таке, що білі гриби – великі, нечервиві – виростали там, куди кидала оком моя дружина. Всього на маленькому п’ятачку вона їх знайшла понад два десятки, тоді як я був лише пасивним свідком цього феномену. Куди й поділися її втома, пригнічений стан…
Я згадав про це не тільки тому, що саме 10 серпня – день Смоленської ікони Божої Матері «Одигітрії» і кількох її шанованих списків. І диво не у знайдених тоді грибах. З Божою допомогою Природа – наша українська Природа – може бути диво-лікарем, цілителем! Тільки ж треба ставитись до неї як до святині. Від яких же «злих дядь» благає порятувати Батиєву гору маленька Варвара? Хто зазіхає на святеє святих? Про це варто було б поговорити, але це вже інша тема.