Убита сниться щоночі
Убивцю 89-річної Варвари Андріївни У. правоохоронці заарештували на місці злочину. Тридцятидворічна Олена, зателефонувавши на «02», залишилася чекати міліцію біля убитої нею Варвари й, тихенько плачучи, молилася…
Богомільною Олена була не завжди. У роки своєї юності, як і більшість ровесниць, ходила на дискотеки, відповідала взаємністю на залицяння хлопців, не соромилася з подружками випити й келих вина. Пригадуючи той період свого життя, Олена сумно посміхається, каже, що найбільше боялася, аби про веселі походеньки дізналися її батьки. Дуже не хотіла засмучувати їх. Та одного разу безтурботне життя Олени та її рідних змінилося. Круто і безповоротно.
Зі свідчень Олени Колісниченко: «Це сталося 30 серпня 1974 року. Напередодні мого дня народження. Із подругами Наталею О. і Тамарою В. ми зібралися піти до лісу погуляти, бо через день треба було йти до школи. Через рік усі троє мали закінчити десятирічку. Прихопили із собою дві пляшки вина, цукерки. Засиділися допізна. Коли настав час повертати додому, невідомо звідки з’явилося двоє молодих людей віком 30-35 років. Пристойно одягнені, жартівливі, запросили нас до кафе в сусідньому місті Бородянці. Поїхали усі разом, ще випили, а близько другої ночі попросили хлопців розвезти нас по домівках…»
Напевне, саме з тієї миті, коли подруги Олени розпрощалися з нею та доброзичливими молодими людьми, по один бік життя дівчини залишилося щасливе, безтурботне дитинство, а по другий – весь той жах, що пережила тієї ночі і який переслідуватиме довіку.
Вони спинилися біля дому, де мешкала Олена, а тоді, не змовляючись, різко рушили з місця й за якийсь час були вже на галявині лісу. Пристойні й веселі хлопці враз перетворилися на диких і жорстоких звірів. Уже не просили, а наказували пити, а потім почалося найстрашніше. Щоправда, її попередили, якщо поводитиметься слухняно і виконає усі забаганки, можливо, залишиться живою. Олена зрозуміла, що ці двоє не жартують. Не гаючи ні хвилини, кинулася тікати. Та чоловіки виявилися спритнішими, наздогнали дівчину, штовхнули на землю і почали бити. Важким шкіряним ременем. Інших подробиць тієї екзекуції Олена майже не пригадує. Розплющила очі, вже коли вечоріло. Над нею нахилилося двоє підлітків – дівчина і хлопець, щось запитували. Та вона не чула і не розуміла їх.
Потім отямилася від різкого запаху нашатирю, побачивши налякані обличчя матері, медичної сестри чи лікаря, знову знепритомніла.
Два місяці знадобилося медикам, аби підняти нещасну з ліжка. А в день, коли її виписували, завідувач неврологічного відділення, після довгого і прискіпливого огляду, запросив Оленчиних батьків до кабінету і тривалий час щось говорив їм. Про що саме йшлося, Олені не сказали, тільки дівчина вже тоді зрозуміла – у неї залишилися серйозні проблеми.
Те, що у своїх припущеннях Олена не помилилася, підтвердилося дуже скоро, на уроці фізкультури. В неї несподівано запаморочилась голова, попливло усе перед очима.
Зі свідчень Олени Колісниченко: «Коли мама возила мене до психіатра у райцентр і пропонувала йому будь-які гроші, аби він взявся мене лікувати, лікар вже відверто казав, що після травми мені не судилося бути повноцінною людиною. Чи здогадувалася я про свою недугу? Інколи мені ввижалися якісь переслідувачі, що хочуть мене вбити, часто уві сні бачила тих двох, що зробили мене калікою. Коли тривав суд над ними, мене запросили давати свідчення. А я, пригадавши усе, не встояла на ногах, і з залу засідань мене доправила «швидка» до лікарні. Батьки мої невдовзі померли. Поховала їх, стало дуже тяжко. Подруги після того випадку в лісі почали мене уникати. Підтримала мене лише тітка Варвара. Вона жила по сусідству, я виросла в неї на очах. Своїх дітей тітка ніколи не мала, отже, ми залишилися з нею удвох. Через кожні півроку я мала лягати до лікарні. Після смерті батьків познайомилася там із черницею Ольгою, яка й нараяла мені звернутися до Бога. І справді, після того, як я вирішила присвятити себе служінню Господу, мені стало легше жити. Тітка Варвара, коли повідомила їй про своє рішення, збунтувалася, плакала й умовляла не робити цього. Боялася, що залишу її саму. Тільки я твердо вирішила йти служити, пообіцявши, що не залишу її ніколи…»
Двічі на тиждень Олена відвідувала Варвару. Інколи, з благословення матушки, залишалася ночувати – Варвара щодалі слабшала і потребувала догляду. Коли з якихось причин Олена приїхати не могла, літня жінка влаштовувала сварки, одного разу навіть грозилася вкоротити собі віку, якщо її вихованка не візьметься за розум. Та як могла заспокоювала, обіцяла за тітку молитися і, нашвидкуруч приготувавши їжу та прибравши в оселі, знову йшла. Ці сварки, які тривали багато років, виснажуючи обох жінок, припинилися несподівано і трагічно 27 травня цього року. Ближче до обіду, напередодні, Олена, як завжди, навідалася до тітки Варвари з гостинцями та радісною звісткою, що сьогодні ночуватиме в неї. І все було добре, доки гостя не почала збиратися. Тітка, яка переважно лежала в ліжку, несподівано підвелася й загородила собою вихід. Тоді швидко зачинила двері, й аби молода жінка не відняла ключа, жбурнула його у кватирку. Коли ж Олена рушила до вікна, щоб вибратися на вулицю, тітка схопила кочергу, перше, що потрапило під руки, і вдарила нею Олену. Удари сипалися один за одним і тоді погляд її вихованки несподівано натрапив на великий кухонний ніж, який за мить опинився у грудях Варвари.
– Я била її, уявляючи перед собою тієї миті своїх ґвалтівників, адже, коли Варвара схопила кочергу і замахнулася на мене, вони, ті двоє, були ніби поруч, – скаже під час слідства Олена. – Тітку шкода, хоча й пожила вона на світі. Тепер Варвара сниться мені щоночі. Не дорікає. Тільки просить не йти до монастиря, лишитися з нею. Може, так і буде, – байдуже продовжує затримана. – Я ж до в’язниці не піду, таких, як я, не засуджують. Мене, найімовірніше, доправлять до психіатричної лікарні, а життя там гірше за смерть. Я знаю. Хоча мені все одно – єдиної людини, що любила мене, більше немає, а решті до мене байдуже. Отже, хай буде як буде…
Напевне, Олену не судитимуть. Адже фізична травма, яку їй заподіяли у 17 років, переросла у невиліковну психічну хворобу, яка може тільки на якийсь час затаїтися.