Де мешкали дуліби, бужани, волиняни
«Раптом я увіч побачила: саме цією сокирою вбивають людину – це було як на екрані, і одягнені всі були по-давньому», – сказала мені, показуючи на поіржавілий виріб майстрів Київської Русі, працівниця музею у Володимирі-Волинському. І додала: «Можна було б списати це видиво на мою фантазію. Але те саме бачила моя сестра, якій я не розповідала про це». От і не вір у передачу інформації лептонними полями чи у закони невидимого світу...
Випереджаючи подію
Коли вже зелень у розповні – пора вирушати у мандрівку! Легко сказати: справ – як море, де хвиля на хвилю набігає. Та знаю: якщо не витягну себе, як Мюнхгаузен за волосся, з буднів, так і сидітиму в Києві.
Рюкзачок за плечима – гайда за маршрутом. Почула по радіо, що цього року місто Белз святкуватиме 1000-річчя. Чому б і не майнути туди? Можна їхати через Львів і Жовкву (це щоб по дорозі – максимум пам’яток). Можна через Луцьк – Володимир-Волинський – Червоноград. Обираю другий варіант.
Луцьк зустрічає дощем і холодом. А в Києві спека. Пересідаючи з маршрутки на маршрутку, рухаюся до Белза. З транспортом нині – жодних проблем. І поки їду, попри невеселу погоду, в душі відбувається алхімічний процес. Витворюється радість. Очі стають спостережливішими, душа – зосередженою. Мандри по світу – це завжди подорож у глибину себе. Що може бути цікавішим? Поглядом спиваю цю свіжу, ясно-зелену барву трави і листя. Скоро вона стане темною, а поки що – цнотлива, нова. Миготять то рівнина, то лісок, то продовгуваті пагорби: подумки я визначаю їх як городища і тут-таки заселяю давніми людьми. І справді: в цих місцях археологи виявили чимало поселень різних епох. Одне городище в Зимному під Володимиром-Волинським чого варте.
Мене запитують: ось ти любиш подорожувати сама. Чи не хочеться поділитися з кимось враженнями? Чому ж: подумки тільки те й роблю. А коли вже прориває – тут-таки телефонуй кому хочеш. Нині технічно це просто – дзвінки по мобільному телефону чи «есемески». «Я – в Белзі. Січе дощ. Миле містечко. Реставрується ратуша. Сфотографувалася біля пам’ятника».
І справді, щойно вийшла з маршрутки (і тут – дощ, вітер, але в тебе є мета, а на голові – каптур від куртки) і опиняюся на колишній площі Ринок. Бачу вежу з бароковою ліпниною (1606 р.). Поряд – ратуша, яку реставрують, готуючись до ювілею (о, як у нас люблять приводи й нагоди!). Стела засвідчує, що перша згадка про Белз – від 1030 року, у «Повісті временних літ». Ось тут мене й фотографує реставратор. На мої розпитування відповідає, що тисячоліття відзначатимуть у жовтні. Я випереджаю події.
Белз звучить як дзвін...
Мандрівка – спосіб полюбити землю, на якій живеш. Вдячна батькові, що прилучив до цього. Він, простий учитель, організовував для колег і їхніх дітей поїздки по всій Україні. Розробляли маршрут. Замовляли автобусик – і в дорогу. Ночівля – де вечір застане. У кожній школі є спортзал. Домовлялися на місці з директором школи, просили тільки матраци. І по-спартанськи ночували. Та й харчування не проблема. Скрізь – базари, їдальні. Так усі області України об’їхали і навіть Молдову. Хтось готував розповіді про історію та пам’ятки, що траплялися по дорозі, в містах замовляли екскурсії. Словом, хто хоче, той знайде можливість. Батько призвичаїв нас із братом бути дисциплінованими – інакше, мовляв, не візьме у мандри. Ми були як шовкові. Тепер ніяка дорога не страшна.
Що я знала про Белзьку землю? Дістаю довідкову літературу. Белзька земля – історичний край, що обіймав Побужжя й сусідню частину Посяння. 1170 р. відокремилося зі складу Володимирського (на Волині) князівства як Белзьке кня-зівство. Князь Олександр Всеволодович боровся з Данилом. Останній прилучив князівство (1234 р.) до Галичини разом із Холмським.
З кінця ХІV ст. до 1462 р. Белзьке князівство підлягало мазовецьким князям. Після поділів Польщі південна частина Белзької землі відійшла до Австрії, а північна – до складу Польського Королівства. Белз багатий на археологічні пам’ятки: тут було неолітичне селище, княже городище. За австрійської і польської влади місто відоме хасидськими рабинами-цадиками. Увесь Забузький район включно з Белзом тільки 15 лютого 1951 року на підставі договору між СРСР та Польщею відійшов до УРСР – взамін на частину Дрогобиччини, яку «приточили» до Польщі.
Я бачу всі пам’ятки, про які зробили помітки у записнику: Домініканський монастир (1653-ХVІІІ ст.), Миколаївський костьол ХVІІ ст. із келіями (1743 р.), церкву П’ятниці (ХVІІ ст.) із дзвіницею.
Як завжди, зачіпаю розмовою людей. Люблю, мандруючи, розпитувати. Для журналіста – це як хліб. Привід щоразу інший. Слово до слова – і багато що зрозумієш. Ставлення до влади, рівень життя. Головне, аби тобі довірилися. Відчутно: нині між поколіннями величезна різниця. Старші звикло зітхають і нарікають. Молодші – поспішають. Діти – зовсім інші: за поведінкою, одягом. Помітно, що вони народилися і виростають у часи більшої свободи. А як цим скористатися, аби й справді постала інша Україна: заможна і законослухняна?
Жінки, які розмовляли під парасольками, вказали мені на будинок неподалік від центру. На досить добротному особняку, в якому нині дитсадок, – пам’ятна дошка: «У цьому будинку з 1930 по 1944 роки проживали Василь Мицюк (1895-1955) – воїн УГА, лікар УПА Катерина Мицюк (1904-1997) – Голова Союзу українок Белзчини». Постояла, подумала про світлої пам’яті людей, яких не милував радянський режим. Це вони будували справжню Україну.
...Пронизливий, холодний вітер особливо діймає над річечкою Солокією... Клекотання лелек, луки, на яких під дощем пасуться чорно-білі корови. Відчуття простору і спокою, рівноваги зі світом, чого в Києві досягнути важче.
Як завжди, уявляю, що було б, аби зацілілі пам’ятки реставрувати. Та Україна поки що бідна. Хоча ще по дорозі з Луцька до Володимира спостерегла: зміни за шість років очевидні. Помітно, що люди побували по світах, хай і на заробітках у тій-таки Польщі. Уже й більше квітників на вулицях з’являється, а не тільки у дворах, і будинки нові будуються за архітектурним планом, а не як у голову спаде. Та як навчитись інтенсивно розбудовувати малий і середній бізнес – по-новому кооперуватися і господарювати, щоб не завозити польський сир, наприклад, чи інші товари, які можна виготовляти й самим. Відтак це – нові робочі місця.
Головне в дорозі – свій чай
Червоноград – симпатичне містечко. Переконана: нічого спільного з шахтарськими «посьолками» десь на Донбасі. Тут була закладена культура – до радянської влади.
Пам’яток архітектурних не так і багато: палац ХVІІІ ст., Юріївська церква і монастир другої половини ХVІІІ ст., Святодухівський костьол і монастир із келіями того-таки періоду. Гріюся в автобусі, кружляючи по місту, яке залишає приємне враження. Десь майнуть то на деревах, то на загорожах помаранчеві стрічки. То жовті тюльпани чи іриси сяйнуть попід тином – радісно і святково.
І ось я знову у Володимирі-Волинському, де влаштовуюся в одномісний номер усього лише за 25 гривень. Розкіш! Головне: зі мною, як завжди, кип’ятильник, добрий чай, підкупила харчів – а що ще треба?
Уранці встигаю обійти всі вже бачені шість років тому пам’ятки: знаменитий Успенський собор ХІІ-XVІІ ст., реставрований у кінці ХІХ ст. Унікальна Василівська церква-ротонда ХІІ-ХV ст. Щодо пам’яток, то категорично не вписуються в українське небо «луковки» псевдоросійського стилю чи храми за уніфікованими синодальними проектами.
Справді, Володимирська земля випромінює флюїди людського багатовікового побутування. Тут скрізь – історія, хоч де копни, в буквальному і фігуральному сенсах.
Заходжу до історичного музею. Науковець Світлана Федосєєва при мені забирає з випадково розбитої школярами вітрини експонати – чи не з городища у Зимному. Бронзові браслети, прясельця. Спостерігаю трепетним поглядом: доторкається ж до такої автентики! «Що відчуваєте, коли берете до рук ці речі?» Це вона розповіла мені про видиво, пов’язане з сокирою...
А я вже в Устилузі, прикордонному містечку, яке мало свого часу Магдебурзьке право, де перед Другою світовою війною мешкало майже п’ять тисяч євреїв. Усіх їх знищили під Володимиром. А населення Устилугу нині – 2 400 душ, усе це – не корінне населення.
Володимир Васильович Терещук, директор музичної школи і завідувач на громадських засадах меморіального музею Ігоря Стравінського, – знахідка для журналіста. Це його стараннями зберігся цей будинок, побудуваний 1907 р. за проектом самого композитора. Від первісного вигляду – одноповерховий особняк у дусі швейцарського шале – нічого не залишилося: за радянської влади перебудували на двоповерховий для місцевих меліораторів. Та усвідомлення, що будова пам’ятає Стравінських і зберігає хоч якусь автентичність, уже хвилює. Родина Стравінських мала родичів підприємців Носенків, які облюбували Устилуг. Вони й призвичаїли на ту пору петербуржців до дивовижної волинської природи. Ігор Стравінський, з родини знаменитого баса Федора Стравінського, з 1890 р. часто буває в Устилузі. Тут знайомиться й одружується з Катериною Носенко, двоюрідною сестрою. Вони мали чотирьох дітей: дочок Мілену та Людмилу, синів Федора і Святослава-Сулиму (друге ім’я – на честь давнього родового герба).
З 1914 року Ігор Стравінський, хоч як прагнув повернутися до свого раю і з Франції, і з Нью-Йорка, так і не побачив Устилуга. Режим узагалі не пускав його на батьківщину, а на час відлиги, 1962 року, дозволили відвідати лише Москву і Ленінград. Влада викручувалася: то, мовляв, будинок не зберігся, то Устилуг – закрите місто.
Не писатиму про світову славу композитора. Його батько був українофілом, мав у Петербурзі унікальну книгозбірню україніки. Навчався свого часу в Ніжинському ліцеї та на юридичному факультеті Київського університету. Власноруч замалював Чернечу гору з могилою Шевченка, досліджував його творчість. Прилучав до українства і своїх синів Юрія, Ігоря, Гурія. Ігор Стравінський природно відчував особливий сентимент до Волині, містичний зв’язок із якою простежується в його творах.
...Біжить моя дорога волинськими землями далі – до озера Світязь. Спокійні, повільні краєвиди, з символічними насипаними могилами у кожному селі й містечку на честь борців за Україну, придорожні хрести (не каплички, як на Галичині). Люди заходять і виходять з маршруток, якими рухаюся під Білорусь. Акуратні, поштиві.
Попереду – озеро-легенда. Не проблема заночувати у пансіонаті під шум хвиль. А завтра – дорога до Луцька з його замком, підземеллями, живою історією на кожному кроці. Я тішуся з того, що скрізь помітні добрі зміни. Скільки ще має минути часу, аби ми остаточно вийшли з вавилонського полону і здолали пустелю?