Який господар, такий і його пес
У будень придеснянське село N схоже на пріснопам’ятні радянські «будови віку», з тією лиш різницею, що зараз тут, як і у всіх селах курортної зони, йде будівництво світлого капіталістичного майбутнього для окремо взятих громадян. Зате у вихідні, коли з міста до батьків з’їжджаються діти і внуки, воно знову стає схоже на колишнє, веселе, багате і багатолюдне село, в якому хочеться жити.
У суботу на подвір’ї Марії Парфенівни зібралася чи не вперше цього року вся її сім’я – від малого до великого. Зранку поралися на городі, а під вечір розклали у садочку мангал і заходилися біля шашликів. Настрій був у всіх пречудовий: як-не-як, нарешті вдалося вирватись із міста, від роботи, зібратися разом біля родинного вогнища. От тільки псував настрій сусідський собацюра, ікластий сторож однієї з крутих новобудов, відгороджених від садиби Марії Парфенівни височенним зеленим парканом. Очевидно, дратували пса, звиклого до доброго харчу, апетитні пахощі шашликів. Бо чого б то йому було так скаженіти: будівельники, молоді засмаглі хлопці, які не розгинаючись «гнали» третій поверх особняка, не чіпали пса, сусіди були зайняті приготуванням святкової вечері та бесідою про життя-буття.
Та пес за парканом скаженів усе більше й більше: гасав попід огорожею, мов кінь, дерся на неї, а то з розгону кидався, певно, хотів перескочити, та не міг.
Щоб хоч трохи скрасити гнітючий настрій від собачих атак, онуки почали вгадувати, якої звірина породи.
– Мабуть, ротвейлер, бо дурноватий.
– Та ці породисті клони всі дурні. Скоріше бультер’єр, бо сильний...
– Ні, зараз серед багатих модні ці... філо-бразиль-єри... Кажуть, що в древньому Єгипті їх використовували для того, щоб ловити рабів-утікачів...
– І справді: щоб ловити або лякати рабів. От зараз візьму рушницю і застрелю! Скільки можна терпіти?! – нарешті не витримав старший син, заступник редактора однієї зі столичних газет.
Марія Парфенівна запротестувала:
– Не треба. Хай гавкає та відлякує злодіїв і бандитів. Вони тут косяками ходять, як риба в нерест у Десні.
– Ой, мамо! Та що у вас тут красти! – здивувалася дочка.
– У Саньки, що під лісом, теж не було що, а прийшли... А коли нічого не знайшли, то, Господи помилуй, душу забрали. Єдине й останнє... – нагадала матір трагічний випадок, що стався минулого року із пенсіонеркою, що самотньо жила на околиці села.
– Після цих слів усі присоромлено замовкли. Стало сумно, досадно, ніхто вже й на пса не нарікав. А той знахабнів зовсім: з розгону кидався на паркан і з такою силою, що загорожа, здавалося, от-от упаде під його натиском. Уже було не до жартів. Діти перелякано ховалися за дорослих. Дорослі, озброївшись, хто чим бачив, не зводили очей із паркана, що аж двигтів від собачого безумства.
Нарешті не витримав зять, став гукати будівельників, що й далі не зважали на скаженого пса, аби привели біснувату тварину до порядку.
– А що ми йому зробимо? – відповіли ті з верхотури. – Ми самі його боїмося. От приїде скоро хазяїн, йому й кажіть.
Але хазяїн не їхав. А пес і далі таранив огорожу, тероризуючи, оглушуючи гавкотом і риком людей. Вечір був зіпсований, настрій теж. Аж коли стало сутеніти, раптом облишив тин і вже гавкав на другому боці будови.
– Напевно, хлопці вечеряти сіли, – здогадалася Марія Парфенівна. – І псові затулили пащеку...
Родина полегшено зітхнула, діти заспокоїлися, почали гратися, пішли у хід шашлики під холодне пивце, потекла розмова про життя-буття. Але довгожданий спокій зненацька обірвав розпачливий зойк, лайка. На подвір’я вскочив молоденький хлопчина-будівельник з криком:
– Поможіть! Завезти у лікарню! Василеві пес руку перекусив!
Тут і потерпілий явився – ставний чоловік років тридцяти. З його правої розірваної долоні лилася кров. Діти заверещали, жінки повмлівали, чоловіки розгубилися: куди їхати, коли щойно по пляшці пива випили? ДАІ зупинить на повороті на трасу...
Першою отямилася невістка – стала перев’язувати рану рушником, джгутом з косинки зупиняти кров. Дочка побігла викликати «швидку», але її зупинив крик третього заробітчанина: – Не треба! Хазяїн уже їде!
І тут справді до подвір’я Марії Парфенівни підкотила крута тачка, з якої вивалив хазяїн – молодик під два метри ростом зі слідами не то колишньої спортивної слави, не то кримінального минулого. Побачивши залитого кров’ю заробітчанина, так брутально вилаявся, що навіть пес притих за парканом. Не зважаючи ні на жінок, ні на дітей, хазяїн крив пораненого чоловіка ще не чуваним матом, повторюючи ту саму фразу: – Зачем ти, скатіна, к німу лєз?
Василь побілів, як смерть, і раптом залементував, як хлопчисько, кидаючись хазяїну в ноги: – Вибачте! Молю вас... я не ліз... Він сам на мене накинувся! Вибачте! Не звільняйте мене, прошу вас, я не хотів... Не треба в лікарню... Усе нормально... Заживе...
– Марш на тєріторію! – наказав хазяїн. – Я кому сказал...
І нещасний, зігнувшись у три погибелі, перелякано побіг... на «тєріторію», огорожену зеленим парканом. Як перелетіли височенну загорожу інші двоє, ніхто не помітив.
Навіть не глянувши на знічених сусідів, з виглядом завойовника слідом подався хазяїн.
На подвір’ї стало тихо. Розчавлені побаченим і почутим люди стояли, як водою крижаною облиті.
– Хай Бог милує з такими сусідами, – прийшла першою до тями невістка.
– Да... нічого собі... оборонці від злодіїв... і бандитів... – прошепотіла дочка, дослухаючись до бурхливих розборок за парканом під улесливе скавчання собацюри.
– Перед хазяїном леститься, клон паршивий, – спересердя кинув зять.
– Народ, до чого ми дожили?! Як раби... Гірше... – вжахнувся син.
– Бабусю, мені страшно! Їдьмо з нами до Києва, бо це такий страшний дядько, як і його пес, – пролепетала найменша внучка, притулившись до бабусиної спідниці.
У сусідньому дворі стихли голоси, гавкіт, почувся шум від’їжджаючого авто.
Прокинувшись вранці, гості Марії Парфенівни здивувалися, побачивши будівельників за роботою. Як-не-як, неділя, вихідний! Придивилися – Василя з-поміж них не було. Не чути було і пса.
– Та й що там? Де Василь? – загукали до заробітчан.
– Хазяїн на вокзал відвіз, – відповіли ті понуро. – Щоб вдома лікувався...
– Да, – зітхнув син, – ми – не раби, раби – не ми... А може, ви, мамо, й справді, поїдете з нами? Страшно коло таких сусідів...
– Ще чого? Хай вони їдуть... ці зайди, а я тут буду, бо я ще тут хазяйка, – відповіла Марія Парфенівна. – Хоч на своєму подвір’ї, але – хазяйка. А не раб.