Примирення: тепер чи згодом?
Тема першої дискусії із циклу «Етика вирішення суспільних конфліктів», яку організував депутатський клуб «Парламент», була складною – «Примирення воїнів ОУН-УПА і ветеранів Радянської Армії». Учасниками розмови стали народні депутати України: Георгій Крючков – голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони, Ігор Юхновський – перший заступник голови комітету з питань науки й освіти, Ігор Шурма, член комітету з питань охорони здоров’я, материнства й дитинства. Одне слово, представники різних фракцій парламенту. Часом полярних в ідеологічному спрямуванні.
Те, як зрадництво й патріотизм визначаються не за чорним і білим кольорами, а видобуваються із різнобарвних ниток, Ігор Юхновський проілюстрував на власній біографії. Він родом з Волині – тієї частини України, яка до 1920 року була російською; до 1939 – під владою Польщі, потім – СРСР; із 1941 до 1943 там владарювали фашисти, а вже із 1944-го ця територія знову стала українською у складі СРСР. Причому кожна нова влада на місяць-два обдаровувала населення пряником надій та оптимізму, щоб опісля продемонструвати жахливий терор. Після окатоличення й жорстокості поляків діти писали вірші про свободу в УРСР. А через деякий час їхню радість поглинув жах: до школи у Кременці, де навчався Ігор Юхновський, щодня під’їжджала машина і забирала кількох арештованих учнів. Цих юних «ворогів народу» знайшли у місиві тіл, закопаних у землю на півметра, коли прийшли нові «визволителі» – німці – й розстріляли тих, хто замучив безневинних дітей.
Але через місяць гестапо до тієї ж в’язниці почало завозити найвидатніших українців міста і теж розстрілювало їх… Пізніше – масове винищення євреїв. Згодом – партизанська боротьба проти фашистів. У 1944 році усі раділи успіхам Радянської армії, а вже з 1946-го, без будь-якого суду, почали масово вивозити місцеве населення до Сибіру… «Хто ж я такий, патріот чи зрадник якої держави? – запитує Ігор Юхновський, – якщо до 1939 року жив на Волині у Польщі, до 1941-го – в Радянському Союзі, потім – під німецькою окупацією, а з 1944-го воював на фронті у складі Радянської армії?»
УПА ж боролася спочатку з фашистами, а потім з Радянською армією, яку вважала окупантською вже з боку Росії. Але на своїй землі. Чиїхось територій – російських, німецьких чи навіть у Східній Україні – не загарбувала. Захищалася від чужинців. Та до цього долучилися і численні криваві провокації НКВД, і той фактор, що й на війні, як і в мирні часи, серед людей бувають і герої, і боягузи, і пройдисвіти та садисти… Тому долю кожного вояка УПА треба розглядати окремо, а не сприймати її за узагальненими мірками.
Георгій Крючков, як аргумент, згадав про депутата своєї фракції: його батька вбили бандерівці, а батька друзів по сусідству – енкаведисти. Дві матері до кінця своїх днів не розмовляли між собою, проте своїм дітям спілкуватися не забороняли. «Як на мене, – вважає добродій Георгій, – це і є шлях вирішення цього питання. Все розставить по місцях життя. А чим частіше про це говоримо, тим більше збурюємо суспільство і загострюємо проблему». На думку ж Ігоря Шурми, людям потрібно наводити історичні факти, а вже вони розберуться в них і оцінять. Чим предметніше вивчатимуть ці факти діти, тим швидше усвідомлять: не треба повторювати помилок попередніх поколінь, вічно жити у ворожнечі не можна. Але з такими фактами сьогодні не знайоме ні населення Східної України, ні багато хто з депутатів парламенту. «Я сам, – зізнався Ігор Шурма, – багато чого не знаю з історії УПА».
Та дізнатися про це, виявляється, можна вже зараз. Центральний державний архів, – повідомив Георгій Крючков, – зробив дуже добру справу – видав фоліант документів про діяльність УПА. Щоправда, малим накладом…
Який же напрошується висновок? Що заважає тим же парламентарям підняти питання у Верховній Раді про видання масовим тиражем усіх документів про УПА? Адже на передвиборні листівки та брошури грошей вистачає. І зволікати з цим уже немає часу. Бо солдати як УПА, так і Радянської армії, – не вічні, а глибинні рани й образи один на одного – болючі. Якщо ж хочемо не запізнитися з їхнім примиренням, в той же час не поспішаючи щось робити для цього невідкладно, у кого ж вчитимуться взаєморозуміння і взаємопрощення сучасні й майбутні діти України?