Віталій Жолобов:У владі важче, ніж у космосі
Льотчику-космонавту Віталію Жолобову пощастило здійснити те, про що багатьом іншим доводиться тільки мріяти, – полетіти в космос. Далекого 1976 року він провів майже два місяці на орбіті, спостерігаючи за Землею та далекими зорями. «Але прибульців там не бачив і поки що не вірю в їхні відвідування нашої планети, – з легкою усмішкою каже він. – Хоча твердо переконаний, що, можливо, десь там існують населені світи, планети. Просто ми їх не можемо виявити».
Незабаром Віталій Михайлович відзначить своє 68-річчя, а на початку липня – 29 років від старту до зірок.
Очікування
Змалку Віталій Жолобов мріяв про море. Воно було в його крові – народився ж бо в Херсонській області, а дитинство та юність минули в Баку. До того ж батько працював моряком на нафтовому танкері і часто брав сина з собою в рейси. Тож не дивно, що після закінчення школи Віталій подав документи до військово-морського училища. «Але мене не взяли, – каже Віталій Михайлович, – через мій «велетенський» зріст – метр п’ятдесят п’ять. Це вже потім, на другому курсі інституту, значно підріс, а тоді мрію про морську кар’єру довелося полишити». Втім, визначитися з майбутньою спеціальністю треба було, тож, довго не вагаючись, обрав, як на нього, не менш романтичну професію геофізика. Чим, мабуть, дуже порадував батька, який не схвалював синівського бажання стати моряком.
Та, провчившись два роки на геологорозвідувальному факультеті Азербайджанського інституту нафти та хімії, Віталій перейшов на механічний факультет вивчати автоматику та телемеханіку.
Не встигло просохнути чорнило на дипломі молодого інженера-електрика, як його забрали до армії. Тут потрапив на ракетний полігон «Капустин яр», де пощастило бачити Корольова та Янгеля. Коли почув про набір інженерів до загону космонавтів, вирішив – чом би не спробувати, й написав заяву.
«Усі комісії пройшов успішно, і в січні 1963 року мене зарахували до загону космонавтів та відправили на навчання до Центру підготовки космонавтів», – розповідає він.
Майбутній космонавт вивчав ракетно-космічну техніку і медицину, освоював літаки і стрибав з парашутом. Були й спеціальні тренування, як то: імітація польоту у невагомості, центрифуга, сурдокамера, термокамера. «Деякі з цих випробувань вимагали особливої уваги, – згадує Віталій Михайлович. – Наприклад, імітація підйому на висоту 60-80 кілометрів. Для цього на нас одягали скафандр для старту та посадки ракети і заводили до барокамери. З неї потім викачували повітря і таким чином створювали потрібний тиск. Цей скафандр, на відміну від призначених для виходу у відкритий космос, зроблено практично зі склопластика, і коли піднімаєшся на висоту, він роздувається і ти опиняєшся ніби у металевій коробці. Тобто всередині нього можна злегка поворухнути рукою або ногою, але ззовні скафандр зрушити неможливо».
А ще майбутніх підкорювачів космосу навчали мистецтва виживати за будь-яких умов: «Наприклад, якщо аварійне приземлення відбудеться у тропіках чи на воді. І як тоді вижити, поки тебе шукають? Адже все, що є при тобі під час спуску, – це аварійний запас із кількох туб із соком та ще в командира екіпажу один пістолет. Тож вчили, як пристосовуватися до навколишнього середовища, здобувати їжу. До цього підходили якомога серйозніше, бо ж можна вдало злітати, пережити аварійне приземлення, а потім вмерти від голоду або укусу якоїсь змії чи павука».
Після закінчення навчання Віталій Жолобов завис в очікуванні на одинадцять років. Кілька разів готувався до польоту у складі екіпажу-дублера. Потім його зарахували до програми підготовки польотів на Місяць. Щоправда, програму згодом закрили.
«Коли з Борисом Волиновим 1974 року дублювали екіпаж Поповича–Артюхіна, думали, що наступними полетимо ми, – розповідає він. – Та довелося чекати ще два роки».
Старт
18 червня 1976 року Віталій Михайлович відсвяткував 39-річчя. А вже увечері 5 липня на Державній комісії його повідомили, що вранці наступного дня він летить у космос. «Усе, що відчув тоді, важко передати, – згадує Жолобов. – Це і вантаж довгих років очікування, і збентеження від того, що завтра лечу. Та насамперед – психологічне напруження, хвилювання – не допустити б помилки! Бо ж у космосі помилки виправляти дуже важко. А за деякі можуть поставити невиконання завдання і повернути на землю».
Але при цьому не забув про традиції: «У космонавтів є свої звичаї. По-перше, напередодні польоту обов’язково подивитися фільм «Біле сонце пустелі». Якось ми хотіли порушити цю традицію і подивилися стрічку «Пані та панове», після чого одразу ж переглянули «Біле сонце…». А по-друге, вже виходячи з номеру готелю на космодромі Байконур, де ми жили впродовж підготовки до польоту, треба обов’язково розписатися на дверях. Потім – традиційний обід з біфштексу та смаженої картоплі. Усі речі та валізи – у камеру схову…
За дві години до старту ми з Борисом Волиновим уже в скафандрах були на майданчику».
І навіть у ці 120 хвилин до команди «старт» їм не було коли подумати про щось інше, окрім готовності корабля до польоту.
«Оскільки через нас проходило чимало документів під грифом «цілком таємно», нам заборонялося розповідати, ким ми працюємо, – продовжує Віталій Михайлович. – Отже, навіть батькам я казав, що працюю звичайним інженером.
Того дня, коли ми полетіли, як потім батько розповів, він якраз поїхав рибалити. Але настрою у нього не було, переслідувало якесь незрозуміле відчуття, та й не клювало. Зібрався додому. Сіли з мамою снідати, аж тут біжить моя тітка й кричить: «Мишко! Тасьо! Що ви сидите! Ваш Віталько у космос поїхав!» Тільки тоді вони про все дізналися».
Земля в ілюмінаторі
На плечі космонавтів лягло багато завдань. Вони проводили експерименти зі зварювання в умовах невагомості, вирощували кристали, спостерігали за поведінкою рибок, встановлювали та перевіряли нову техніку, проводили фотозйомку Землі. Виконали величезний комплекс медико-біологічних досліджень. «Ми й самі були об’єктами дослідження, – розповідає Віталій Михайлович. – Майже завжди на нас висіли всілякі датчики. Час на станції розбито по секундах, коли що робити: працювати, спати, їсти... До цього нас готували. Але траплялися деякі моменти, до яких ми не були готові, бо ж на Землі умови невагомості повністю відтворити неможливо».
Першим випробуванням для них стало звикання організму до середовища – змінився кровообіг, мучив сильний головний біль. Проте за тиждень усе минулося. «Але психологічно до невагомості звикнути так і не зміг, – продовжує Жолобов. – До того ж те, що на Землі робиться за лічені хвилини, тут забирало набагато більше часу. Наприклад, нам треба сфотографувати зірку. Для цього слід перетягти фотоапарат, закріплений спеціальними дротами, з іншого відсіку. Щоб його відкріпити, потрібні обценьки, а вони прикріплені таким же дротом у третьому відсіку. І що робити? Хоч зубами кусай той дріт! Коли ж усе-таки все зробив, ще треба простежити за шматком дроту, аби він кудись не полетів. Бо потім він може опинитися у тебе в роті».
Навіть уві сні космонавти не могли нормально відпочити через сюрпризи невагомості: «Треба було залізати в спеціально прикріплений мішок. І от під час сну твоє тіло торкається споду і одразу пружинить угору. Мішок розтягується, а потім тягне назад. І знову все повторюється. Так і бовтаєшся вгору-вниз, як на хвилях. Уже потім ми почали прив’язувати наші спальники парашутними ґумками».
А одного разу невагомість зле «пожартувала» з Жолобовим. «Наші костюми на станції складалися з льотного комбінезона, шлемофона та спеціальних черевиків, – згадує він. – Щоб зекономити час при вдяганні-роздяганні, ми скріпили їх. І одного разу перед сном я, як завжди, скрутив цей костюм і поклав під ремені у відсіку навпроти. Прокидаюся. Дивлюсь, а там хтось стоїть на повний зріст. Мені аж ніяково стало. Потім придивився, а це ж мій костюм виліз з-під ременів, випростався і завис у невагомості…»
Не давала розслаблятися й апаратура на станції. Постійно набридали сирени. «Попереджувальні й аварійні сигнали були звуковими, – пояснює Віталій Жолобов. – І от коли ти спиш, зазвучить сирена: мовляв, у такому-то відсіку піднялася температура, а ти зі сну піди розберися – аварія трапилася чи щось інше. І так кілька разів за «ніч». Тож який там сон!»
На Землю Віталій Михайлович дивився часто, але це було пов’язано з роботою. «А коли проходили над територією Радянського Союзу, нам дуже рідко випадала нагода визирнути в ілюмінатор, – говорить він. – Бо в цей час ми або передавали інформацію, або отримували нові завдання. Це була наша зона зв’язку». Але подивитися на свою батьківщину – Херсонщину – з космосу, йому все ж пощастило. Він тоді ще пожартував, що бачив батька на риболовлі.
Дивився він і в інший бік від Землі – у Космос. «Така глибина цього простору, що розумом не збагнути, – ділиться враженнями він. – Ось вона, справжня нескінченність! Це відчувалося навіть фізично. І тоді справді стало зрозуміло, що наша планета – тільки піщинка у Всесвіті.
А ще, дивлячись на Землю згори, я збагнув, наскільки ж дорога і вона, і життя на ній. Там навіть не хотілося вірити, що люди можуть сваритися, битися, воювати».
Посадка
Жолобов та Волинов мали пробути на орбіті два місяці. Але вони виконали майже всі завдання набагато раніше. Сидіти без діла не хотіли і попросилися додому. До того ж їм не подобався запах на самій станції, про що вони постійно доповідали на Землю. «Це для нас стало чи не нав’язливою ідеєю, – продовжує Віталій Михайлович. – Тому нас вирішили зняти на 11 діб раніше».
Приземлення було складним і жорстким. «По-перше, ще під час розстикування спусковий корабель, через помилку «Землі», не міг відійти від станції, – говорить Віталій Жолобов. – Нам довелося зробити зайвий виток. А це вже означало посадку на запасний полігон. Приземлилися ми вночі, посеред пшеничного поля поблизу селища Кокчетав у Цілиноградській області, де якраз збирали врожай. І вертольоти пошукової служби нас «загубили» серед комбайнів. Поруч з нами нікого не було, тож довелося самим виповзати з апарата. Це було дуже важко зробити, бо за час польоту в космосі наші м’язи ослабли. Але довелося мені ще й знову лізти у корабель по сигнальні ракети. Перша виявилася бракованою. Від іскор другої могла початися пожежа, тож довелося її загасити. Тільки за 40 хвилин, на четвертій ракеті, нас помітили».
На вертоліт космонавтів принесли на руках, хоч ті вже могли потроху підводитися на коліна. А в літаку, по дорозі на Байконур, вони вже сиділи й ходили самі. І перше, що попросили, – обід з курячого бульйону та риби.
«Не хотів уособлювати славу радянської космонавтики»
Віталій Жолобов залишився працювати у Зоряному містечку. В Центрі підготовки космонавтів очолив групу слухачів, серед яких, до речі, був і Леонід Каденюк. Але 1981 року вийшов у відставку. «Я реаліст і завжди знав, що можливості полетіти вдруге не буде, – пояснює він. – Тому пішов. А вічно уособлювати славу радянської космонавтики під час поїздок країною і зустрічей з трудовими колективами, сидіти на застіллях – це не для мене».
Повернувся до України. Влаштувався працювати на Київському науково-виробничому об’єднанні «Маяк». Коли сталася чорнобильська аварія, допомагав вивозити людей та обладнання заводу із Прип’яті.
«А 1994 року примудрився влізти в політику, – продовжує Віталій Михайлович. – Спочатку обрали головою Херсонської обласної ради, а потім – головою Херсонської облдержадміністрації. Проте 1996 року полишив посаду, бо для мене така робота виявилася важчою, ніж у космосі».
Шість останніх років Герой Радянського Союзу Віталій Жолобов очолює громадську організацію «Слава», яка об’єднує Героїв Радянського Союзу, Соціалістичної Праці та повних кавалерів ордену «Слави», що проживають в Україні. Але це вже інша історія…