Путін пилу з «Кобзаря» не струшував

Почуття сорому й ніяковості виникало у мене щоразу протягом усіх десяти років владарювання в Україні Леоніда Кучми. Особливо загострювалося воно тоді, коли наш гарант виїжджав з візитом за кордон чи приймав гостей у нашій країні. Бо він здебільшого тоді чомусь переходив на російську мову, забуваючи, що тим самим принижує свою державу та її народ.

Щиро раділа Помаранчевій революції перш за все тому, що Майдан і його натхненники повернули Україні та українцям їхню рідну мову. Згадайте, у ті дні всі, навіть іноземці, серед них і гості з Росії, намагалися хоч кілька слів сказати українською. Та й пісні в той час звучали виключно наші, українські! Інавгурація нового Президента теж пройшла в національному дусі. Тож сподівалася, що з українським Президентом Україна й справді стане українською.

Але перший же візит Віктора Ющенка до білокам’яної й особливо зустріч у Києві президента Росії подвоїли моє почуття сорому й ніяковості, додавши до нього ще й гіркоти та образи. Бо в гостинності наші державні чільники – вчорашні лідери помаранчевого Майдану – перевершили самих себе. Навіть у Києві говорили з Володимиром Путіним та його свитою їхньою рідною російською, демонструючи тим самим старшому братові та всій світовій спільноті меншовартісність України й українців. І робили це так ревно й запопадливо, що навіть московські журналісти не могли не помітити та не висміяти на сторінках своїх видань. Російські колеги з особливою гордістю розповідали своїм читачам, що Володимиру Путіну цього разу не довелося, як за часів Кучми, навіть і для годиться когось із українських класиків процитувати.

Можна, звичайно, списати ці прикрі метаморфози нових можновладців на відсутність досвіду. Але ми ж сподівалися, що вони йшли у владу саме задля того, аби завжди пам’ятати, що за ними держава.