Не беріть прикладу з кумирів
Колеги-спортивні оглядачі – чи то жартома, чи то всерйоз – дорікають: ну що ти, мовляв, чіпаєш тих футболістів, боксерів, тренерів? Мало тобі, поборникові прав української мови в Україні, хоча б Верховної Ради? Добряча половина депутатів, якщо не більше, он уже й повноваження готується складати (а дехто, можливо, мріє про їх продовження!), а мови як не знали, так і не знають. І не хочуть – що характерно! Ось де поле діяльності журналіста, якого питання мови, її утвердження, поширення хвилюють давно і серйозно.
Слушно, але не зовсім. Річ у тім, шановні браття-журналісти, що майбутнє нашої країни, зокрема й мовне, ми пов’язуємо не з тими, хто на сон грядущий кладе під подушку червоний партквиток і ностальгує за «твердою рукою», сталінським «порядком», дешевою ковбасою тощо, а з молодою людиною. Інтереси у молоді, звичайно, різні, але є сфери, як кажуть, безпрограшні. Це саме спорт і молодіжна культура взагалі. Те, що посивілий, але не збагачений розумом депутат Кирпагнучкошиєнковъ, залізши на трибуну Верховної Ради, стане «вещать» «языком Ленина», молоду людину навряд чи зворушить. Може, й навпаки, на рівні підсвідомості підштовхне до вивчення і використання української мови, аби не бути схожим на маразматика. І зовсім інша річ, коли на екрані телевізора або десь на мітингу, масовому шоу розтуляє рота кумир публіки: відомий спортсмен, естрадна співачка, переможець конкурсу, яких зараз тьма-тьмуща і т.д. Юні телеглядачі буквально ловлять кожне їхнє слово, наслідують манеру говорити, жести, міміку… І особисто я не бачу в цьому нічого поганого.
І от до свідомості молодої людини доходить: її кумир, перебуваючи в Німеччині, США, досконало оволодів німецькою й англійською, настільки досконало, що з легкістю готовий був на Євробаченні-2005 підмінити ведучих. І цей самий улюбленець майбутніх «перших рукавичок» не може (або демонстративно не хоче) і двох слів зв’язати рідною, українською! Який висновок напрошується? В уявленні випускників середніх шкіл (завважте: майже стовідсотково з українською мовою навчання) рідне слово постає таким собі п’ятим колесом до воза, яке «нормальні» і популярні люди без вагань відкидають геть.
Радію я, як і всі українці, цьогорічним успіхам національної збірної з футболу у відбірковому турнірі чемпіонату світу і віддаю належне її тренерові Олегові Блохіну. Але ж не в змозі забути, як Олег Володимирович чи то на прохання тележурналіста, чи то за власною ініціативою вирішив завершити російськомовне інтерв’ю українською фразою: «До побачення». Ви б бачили, як це було зроблено! Розпливаючись у посмішці, тренер, фахівець із вищою освітою, який на той час вільно володів грецькою, почав буквально вивертати щелепи і вичавлювати з себе два простеньких українських слова, ніби взагалі уперше в житті говорив українською. Ну, «негр преклонных годов» – і все тут! А тепер відгадайте з трьох разів, який ефект усе це справило на аудиторію, переважно, знову ж таки молоду?
А ось зовсім свіжий приклад. Іде прямий репортаж з конкурсу краси «Міс Всесвіт» із Таїланду. Ведуть його (за кадром) україномовний тележурналіст і член журі від України Олександра Ніколаєнко. Наш колега явно відчуває дискомфорт від тарапунько-штепсельного характеру репортажу. Адже пані Олександра, що називається, «русскоговорящая» впритул. Коли ж наша красуня почала чергову тираду про необхідність для конкурсанток знати кілька мов, журналіст прозоро натякнув, що, наприклад, представниця Ізраїлю знає як мінімум російську й українську (бо родом із наших країв). Вродлива, але, вочевидь, не дуже далека одеситка не зрозуміла натяку і продовжувала демонструвати на багатомільйонну аудиторію своє глибоке – до мозку кісток! – зросійщення, своє небажання відчувати себе українкою.
І все-таки, за великим рахунком, мої спортивні колеги мають рацію. Російськомовність українських спортсменів і шоуменів, чи, правильніше, притаманний їм синдром неможливості вичавлювання з себе бодай найпримітивнішої фрази українською в разі виникнення такої потреби, не причина, а, радше, наслідок тривалої і тотальної політики русифікації українського населення. Вона велася від часів царя Олексія Михайловича Тишайшого до брежнєвського періоду, а також мовного «відкату» за Леоніда Кучми, коли національна ідея раптом «не спрацювала». Помаранчева революція нібито поставила все на місце і дала, нарешті, українській мові широке поле для розвою. Але ж новій українській владі (попри майбутні парламентські вибори, які спонукають переможців іти на мовні компроміси на сході і півдні) потрібно усвідомити, що українська мова в Україні перебуває нині в такому стані, що самим лише її «визволенням» не обійтися. Потрібна потужна державна воля, протекціонізм у багатьох напрямах, зрештою, непопулярні заходи, які у США та Європі (за бажанням) можуть бути потрактовані як недемократичні.
На жаль, замість такої цілком виправданої жорсткості з боку владних структур помічаємо відверте загравання з «русскоговорящим» електоратом. Навіть Президент України надміру часто переходить у публічних розмовах на російську, йдучи назустріч чи то представникам ЗМІ, що роками акредитовані в Україні і не вважають за потрібне оволодіти її державною мовою, чи то ветеранам війни, чи то шахтарям… Вікторові Андрійовичу та іншим представникам нової влади (скажімо, міні-строві оборони України п.Гриценку, на якого дивиться все наше воїнство) не варто забувати, що вони належать до тієї ж категорії підвищеного впливу на аудиторію, що й зазначені вище спортсмени, естрадні зірки, переможці конкурсів і вікторин. Тільки аудиторія в них незрівнянно ширша і слугують вони за приклад, еталон не стільки молодим українцям, скільки чиновникам усіх рівнів і ланок. Ця багатолика армія вже відчула мовну слабинку нової адміністрації. Заспокоєння щодо можливої українізації (а без неї щось змінити просто нереально!) минуло в неї ще швидше, ніж у 90-ті роки. Тоді, наприклад, футбольний тренер Йожеф Сабо почав був (мабуть, спереляку) давати інтерв’ю українською. Потім побачив, що «національна ідея не відбулася», то й перестав гратися в українство. Після перемоги Помаранчевої революції Сабо вже не став удруге вступати в одну й ту саму річку. Інтерв’ю чинний тренер київського «Динамо» дає лише російською.
Я далекий від того, щоб бачити в усьому лише негатив і бути песимістом. Бо готовий зняти капелюха перед лауреатом останнього кінофестивалю в Каннах Ігорем Стрембі-цьким. І не тільки шануючи в ньому майстра. Маленьким жестом – публічною відмовою послугуватися «общепонятными языковыми средствами» – цей Українець зробив, можливо, не менше, ніж ціла команда політиків або дипломатів. Симпатію викликає й Руслана, яка не комплексує перед російськомовними журналістами і ні за яких обставин не переходить на «великий и могучий». Отже, є, є ще патріотичні українські сили. Певен, за ними наше майбутнє.