«…Там живе Марічка»
Славного поета Михайла Ткача я застала вдома за комп’ютером. Лірик-пісняр вправно «осідлав» нову техніку. Але зізнався, що вірші пише тільки «від руки», так само, як і п’ятдесят років тому, коли виводив ручкою на папері свою «Марічку».
А почалося все несподівано, до того ж із жарту. Вже тепер далекого 1955 року студент лікувального факультету Чернівецького медичного інституту Михайло Ткач під час розподілу на практику після четвертого курсу обрав лікарню в селищі Путила, на Буковині. Хоч сам родом із тих країв, але виріс у рівнинній частині Буковини, в Кельменецькому районі. А дуже хотілося побачити Карпати. Тож і поїхав із кількома однокурсниками до Путили (до слова, це батьківщина письменника Юрія Федьковича).
Поселили практикантів у невеликому будинку. А для харчування головний лікар закріпив їх за лікарняною їдальнею. Практика йшла за графіком, обстежували пацієнтів разом із досвідченими медиками. А вечорами збиралися під горою, з місцевою молоддю співали пісень, розважалися. А довкола ж – така краса! Від тамтешніх краєвидів вразливий Михайло Ткач був у захваті. Які гори! А річка Путилка, а навпроти лікарні – кладка через річку. Він уже давненько почав писати вірші. Кілька надрукував удома, в районній газеті. А коли переїхав до Чернівців і став студентом, почав відвідувати літературне об’єднання при редакції газети «Радянська Буковина».
Про його захоплення поезією знали в інституті. Одного разу Михайло Ткач навіть отримав на горіхи від завідувача кафедри марксизму-ленінізму, який привселюдно на лекції вишпетив студента за те, що займається тим, чим не слід: пише вірші, до того ж читає опального Павла Тичину та «кабацкого поета» Сергія Єсеніна. Але Михайло Ткач поезію не кинув. Мережив зошита віршами й тут, у Путилі. Якось практиканти повідали про Михайлове захоплення працівниці лікарняної кухні, симпатичній Марічці, яка готувала страви і для них. Але Марічка кокетливо «не повірила»: «Майбутній лікар пише вірші?» Тоді молодий поет жартома вирішив написати вірш і про саму Марічку.
Коли натхнення лилося в душу, він після вечорниць під горою ішов до окремої малесенької кімнатки в так званому гуртожитку, де вони оселилися. У тій кімнатці поміщалося тільки ліжко та ще тумбочка. Пройти не було як. Тож Михайло стрибав через вікно просто на ліжко. Йому, поету, завгосп лікарні навіть видав гасову лампу з ґнотом. То була розкіш.
Марічка, Марічка… Така «трансформація» імені Марія (до слова, його мама теж – Марія) пішла поетові на душу. Тож в один із вечорів, усамітнившись у тій кімнатці, в ліжку, схилившися над тумбочкою, вивів рядки тепер уже всенародно улюбленої пісні:
В’ється, наче змійка,
неспокійна річка,
Тулиться близенько
до підніжжя гір.
А на тому боці –
там живе Марічка
В хаті, що сховалась
у зелений бір.
Як із хати вийде,
на порозі стане, –
Аж блищить красою
широчінь ріки.
А як усміхнеться,
ще й на річку гляне,
«Хоч скачи у воду», –
кажуть парубки.
Не питайте, хлопці,
чом я одинокий
Берегом так пізно
мовчазний ходжу!
Там, на тому боці,
загубив я спокій,
А туди дороги я не находжу.
Та нехай сміється
неспокійна річка,
Все одно на той бік
я путі знайду.
Чуєш чи не чуєш,
чарівна Марічко,
Я до твого серця
кладку прокладу.
Було то в середині літа 1955-го. Вранці вірш на аркуші паперу подарував тій Марічці – Марії Федорівні Кисилиці. Для неї то була несподіванка.
За кілька тижнів практика закінчилася. Якихось романтичних пригод у Михайла Ткача з тією дівчиною не було. Вона мала нареченого, і Михайло теж мав кохану. Забіжимо наперед: пан Михайло і Марія-Марічка потому (через багато років) зустрілися в тому ж селищі Путила, коли було свято – вихід на полонини.
Повернувшись до Чернівців, Михайло показав новий вірш на літоб’єднанні. Прочитав «Марічку» й директор будинку народної творчості Борис Кулініченко і відчув: це може бути гарна пісня. Тож оголосили обласний конкурс: хто напише найкращу музику на цю поезію. Конкурсантів зголосилося близько 40. Та наймелодійнішою виявилася музика Степана Сабадаша – тодішнього керівника студентського хору при Чернівецькому держуніверситеті.
Але доля «Марічки» в «часи маршів і фанфар», як каже Михайло Миколайович, спочатку стелилася терном. Коли окрилений Сабадаш заграв свою мелодію у Чернівецькій філармонії, пісню забракували: мовляв, не той стиль. Але він не опустив руки і розучив «Марічку» з квартетом юнаків, які співали в університетському хорі. І пісня зазвучала в концертах. Почула її і колишній художній керівник філармонії (та, що відмовила), тепер вона вже очолювала Буковинський ансамбль пісні й танцю. Ансамбль узяв «Марічку» до свого репертуару – це вже було перше офіційне виконання пісні.
Згодом Степан Сабадаш у готелі в Києві познайомився з керівником чехословацького військового ансамблю пісні й танцю, що приїхав взяти участь у презентації чеського скла на виставці в Україні. І чехам «Марічка» пішла на душу. Пісню швидко розучили й заспівали на виставці, солістом був Ян Сокумар. Тоді проводилася трансляція по республіканському радіо – пісню почула вся Україна. Тим часом 1960 року записав «Марічку» разом із Гуцульським ансамблем народний артист СРСР Дмитро Гнатюк. (Цей запис зберігся). І… «Марічка» злетіла. Не було тоді в Україні популярнішої пісні. Її співали старі й малі. Авторська пісня стала по суті народною. «Марічка» зазвучала в усьому світі.
Коли ж 1962 року в Михайла Ткача народилася донька, то іншої думки не було: дівчинку назвали Марія – Марічка.
І ось завтра, 10 червня, в Національному палаці мистецтв «Україна», за підтримки Київської міськдержадміністрації, – свято української пісні, ювілейні вечорниці «…Там живе Марічка» з нагоди золотого полудня всенародно улюбленої пісні.
У вечорницях візьмуть участь перші виконавці «Марічки» – Дмитро Гнатюк, заслужений Буковинський академічний ансамбль пісні й танцю. Прозвучить «Марічка» і у виконанні лауреатів міжнародного конкурсу – ансамблю гармоністів, також – дуету юних співаків – київської азербайджанки Сакін Халілової та українця Івана Угляра. Звучатиме пісня-ювілярка і на буковинському інструменті – най – у виконанні студента Національної музичної академії Ігоря Теуту. Буде багато уславлених артистів.
А ще на ювілейні вечорниці, на зустріч із Степаном Сабадашем та поетом, Шевченківським лауреатом, народним артистом України, автором 16 поетичних книжок та кіносценаріїв багатьох фільмів Михайлом Ткачем приїде Марічка, пані Марія, винуватиця цього свята.
До чого тільки не приводять жіночі чари, на які чоловіки відповідають ось такими «жартами»!