Як захиститися від рідного тата?
Скільки вже сказано-переказано на різних державних рівнях про насильство в сім’ї, від якого потерпають діти, жінки, а проблема – наче вкопана, ніяк не зрушиться з місця. Власне, як вона може просунутися бодай на міліметр, коли за ухваленими рішеннями, виголошеними гучними фразами – порожнеча: поговорили й на тому кінець. А згідно зі статистикою, 68 відсотків тих, хто терпить наругу і насильство, – жінки. Нещасна мати – нещасні діти. І найчастіше злий демон, монстр, якого вона жахається, – це чоловік, якого колись покохала, народила від нього дітей, а тепер кричить, благаючи порятунку, захисту в держави. Того крику не можна не почути, але не дуже поспішають на поміч бідоласі, вдають, ніби вживають рішучих заходів, а насправді ховаються за ширмою байдужості. А якщо кривдник має можливість впливати на ухвалення певних рішень компетентними органами, певна річ, із допомогою свого гаманця, на нього взагалі складно знайти управу. Тож жінці нічого не залишається, як змиритися зі своєю гіркою долею і терпіти, почасти живучи на межі життя й смерті. Саме у такій ситуації опинилася Людмила і її восьмирічний син Богдан.
«А добрі татусі бувають?»
Коли я побачила цю молоду, красиву жінку, то подумала, що вона має якусь тяжку недугу: худе бліде обличчя, під очима – синява, голос тихий, зневірений. Та що довше її слухала, то більше розуміла стан зболеної жіночої душі: стомленої, виснаженої, потоптаної, але в якій ще жевріє надія.
– Я в свого чоловіка – третя дружина, – несміливо почала свою розповідь. – Перша померла, другу вигнав, а наді мною знущається так, що життя не миле. Я боюся не стільки за себе, скільки за Богдана, психічний стан якого насторожує лікарів. Він – наче налякане кошеня: тулиться до моїх грудей і водночас тягнеться до батька.
А в того своєрідна батьківська педагогіка, філософська, ще б пак – закінчив філософський факультет. Одначе на житейські істини у нього особливий погляд – грошовий. Грошей у кишені не лічить і стоїть на тому, що вони визначають суть людського буття. Той, хто їх має багато, може світ перевернути догори дном, а у кого в гаманці вітер свистить, – нездара, невдаха, ніхто. Він не втомлюється тлумачити синові-другокласнику, що не треба сушити мізки над підручниками, мовляв, я все тобі куплю: і машину, і квартиру, і диплом. А якщо учителі в школі висловлюватимуть невдоволення твоїми успіхами, ти лише скажи мені – вмить поставимо їх на місце.
Богдан із того тішиться – годинами просиджує за комп’ютером: стріляє, вбиває, розправляється зі слабшими – точнісінько, як тато. Коли батько п’яний (а це буває досить часто), то дістає свою справжню зброю, щоб налякати «неслухняну» маму. А недавно купив синові забавку – ножа – і став навчати, як ним треба різати горло.
– Коли Богданко був немовлям і плакав, – веде далі Людмила, – то чоловіка це так дратувало, що він вмикав голосно телевізор. Син, змалку наляканий цим, й досі боїться надміру голосних звуків, крику. Може забитися під стільчик і плакати, затуливши руками вуха.
Скільки разів на очах дитини батько знущався над матір’ю, пускав у хід кулаки, коли вона крадькома прибігала з лікарні до сина. Лайливі слова, не дивно, є і в лексиконі Богдана, з чим намагаються боротися педагоги у школі. Але теж побоюються татуся-філософа.
Якось, гуляючи з мамою в парку, хлопчик запитав: «А добрі татусі взагалі бувають?» «Авжеж», – підбадьорила його ненька. «У казках, чи насправді?» – допитувався, і в сумних очах спалахнула іскра надії: «Може, і наш колись подобрішає…»
Десять років терпіння й принижень
Людмила за освітою лікар, але улюблений фах давно залишила, бо так звелів чоловік. Жіноча покора щоразу більше розпалювала його апетит щодо владарювання. Заборонив їй спілкуватися з подругами, наче слухняну тварину тримав на фінансовому ланцюгу: гарно попросить грошей, змилостивиться, а ні, на коліна змусить стати. І ставала, терпіла знущання, зносила побої, погрози відібрати дитину, знищити її морально та фізично. Красива жінка за десять років подружнього життя (його важко назвати життям) перетворилася на зацьковану, залякану тінь.
– Чому ж стільки терпіли? – запитую її.
– Хотіла зберегти для сина батька. Та й як я могла вирватися з того пекла, коли він, як хижий звір, ходив за мною, ловив на вулиці, коли, бувало, втікала до матері з дитиною, затягував у дім і бив, що сили мав. А щоб не втекла, замикав двері.
– Невже не можна було попросити захисту хоч би у міліції?
– Була я там, писала заяви, та все даремно. Хоча він мав кілька попереджень правоохоронних органів про недопустимість насильства в сім’ї. Ті зауваження з нього – як з гуски вода. День-другий принишкне, допоки до чарки не прикладеться, і знову за своє.
Маленький Богдан все те бачить і від страху тремтить, мов осиковий листочок. Хлопчик став знервованим, грубим, жорстоко поводиться з однокласниками. Матері довелося лікувати його (поставили діагноз: психічно неврівноважений стан). Це не сподобалося батькові, він заборонив дружині водити сина до лікарів, мовляв, сам знаю, як треба лікувати дитину. А тим часом Богдан засинає лише при світлі, тримаючись за мамину руку, часто плаче, може битися головою об стіну.
Світ не без добрих людей
У Людмили увірвався-таки терпець – вона подала заяву про розлучення, а сама з сином сховалася від розлюченого человіка у міському притулку для жінок, які потерпають від насильства.
– Коли до мене по допомогу звернулася жінка, яку чоловік довів до стану зацькованого звіра, я просто жахнулася, – розповідає адвокат Ольга Юріївна. – Мені стало її страшенно шкода. Я розумію, в якій ситуації вона опинилася і готова їй допомогти, хоча усвідомлюю, з ким доведеться мати справу (мене попередили про всемогутнього татка). У цьому випадку треба захистити жінку і врятувати її дитину, в яких стрес. До біди – півкроку.
Адвокат наполягає на тому, аби ізолювати їх обох від домашнього монстра. Самотужки довести справу до логічного завершення складно, тож пані Ольга звернулася по допомогу до координаційно-освітнього центру з профілактики насильства у сім’ї Київського міського центру соціальних служб для молоді КМДА. Про цей випадок знають у міжнародному комітеті захисту прав людини. Усі вони наполягають на тому, що дитину слід ізолювати від впливу батька.
– Ми не зупинимося перед жодними залякуваннями, погрозами, – сказала Оксана Сафронова, керівник координаційно-освітнього центру з профілактики насильства у сім’ї. – Наш обов’язок – врятувати матір і дитину. До цієї справи залучаємо компетентних фахівців.
Світ не без добрих людей – у цьому переконалася й Людмила. За час перебування в притулку вона і Богдан відчули, що вони не самотні, що про них є кому піклуватися. Як зауважила адвокат: «Я стала помічати усмішку на обличчі Людмили. І син став спокійнішим та веселішим». А це вже добре.