По той бік кордону
Про те, що угорською «баратшаг» означає «дружба», я довідався у сімдесяті роки минулого вже століття. Саме тоді народився крилатий вислів: «Дружба – баратшаг», що його активно тиражували в Берегівському районі Закарпаття, компактно заселеному етнічними угорцями. Саме там, на кордоні, було закладено сад Дружби. Він розташований як на території Угорщини, так і на нашій, а посередині – державний кордон. Їхній пост іменувався на честь угорсько-радянської дружби. Наприкінці 1978 року мені пощастило відвідати угорську заставу, яка вважалася однією з найкращих у своїй країні.
Дружба – баратшаг
Мовний бар’єр не лякав – заступник начальника застави з політичної частини капітан Ласло Балог свого часу закінчив Московське прикордонне училище, а серед солдатів обов’язково були перекладачі – хлопці українського походження. На порозі застави зустрічав мене її начальник – кремезний чорноокий майор Режо Сабов. Він проголосив щось на кшталт грузинського «Наш дім – ваш дім» й жестом запросив до службового приміщення, на другому поверсі якого містилася казарма особового складу.
В угорському підрозділі вразили високий рівень демократії і внутрішній порядок. У казармі наших сусідів стояли невеликі шафи, розраховані на одного солдата. Усі речі, а також шинель, польова ватна куртка тощо, завжди зберігалися тут. У наших же підрозділах усе це висіло біля чергового. Кожну річ доводилося маркувати розчином хлорки, аби прикордонники під час тривоги не переплутали своє з чужим.
У шафах угорців зберігався й цивільний одяг. У підрозділі є також бар зі світомузикою – тут бійці у вільні хвилини відпочивають за пляшкою кока-коли, ласують фруктами, цукерками. Кожен військовослужбовець, котрий добросовісно виконував свої обов’язки протягом місяця, отримував тридобову відпустку до рідної домівки. Їхній транспорт – велосипеди – в Угорщині на строкову службу хлопців брали з населених пунктів, розташованих поблизу. Після короткотермінової відпустки кожен прикордонник повертався на заставу з повним речовим мішком провізії, яку здавав на склад. Ці продукти використовувалися для харчування всього особового складу підрозділу, що надавало змогу начальнику застави, який мав спеціальний рахунок у держбанку і власноруч займався закупівлею харчів, економити кошти, які потім витрачалися на придбання килимів, занавісок цивільного зразка, радіоапаратури. Тож хлопцям на заставі було по-домашньому затишно.
Вразив і сам продовольчий склад. На полицях – піраміди банок з різноманітними консервами, ковбаси…
У «Советском пограничнике» було надруковано мій нарис «Дружба – баратшаг», де розповідалося також і про спільну службу наших і угорських прикордонників. Згодом коли я працював у газеті «Пограничник Забайкалья», з’явилася моя публікація.
«Дружба – найрамдал»
Напередодні виїзду до Чити, де розташовано управління Забайкальського прикордонного округу і випускалася окружна газета, зателефонували мені з Москви, із редакції громадсько-політичного і літературно-художнього журналу «Пограничник». Запропонували підготувати матеріал до роковин монгольських прикордонних військ. Слід зазначити, працівники редакції «Пограничника» залюбки їздили до Чехословаччини, НДР, Польщі, Румунії, а от Монголію віддавали на відкуп місцевим журналістам – «туземцям».
За два дні я прилетів до столиці Тувійської АРСР – міста Кизила, де й нині дислокується управління прикордонного загону. Тут запропонували їхати за 400 кілометрів, на заставу «Хандагайти». У дорозі мені допомагав старший лейтенант – інструктор політвідділу частини.
…Хандагайти – величезне село (своєрідний районний центр Туви). На південній околиці його розташована двоповерхова цегляна споруда прикордонної застави. Коли до неї дісталися, сутеніло. Було це в лютому.
Начальник застави капітан Владислав Голощапов запропонував відпочити з дороги. А вранці навідатися до монголів.
Я завжди вважав перетин кордону справою серйозною, тому сказав:
– Тож зателефонувати їм маємо сьогодні.
– Навіщо? – здивувався Голощапов. – Розвидниться і поїдемо, – капітан кивнув головою у бік Монголії, – все буде гаразд.
Уранці на УАЗику попрямували до монгольського прикордонного пункту, що розташований за два кілометри. Голощапов, який взявся супроводжувати нас, вийшов із машини, підняв шлагбаум, що перекривав асфальтову стрічку:
– Як кажуть тут у нас «Тавтай моріл но уу!», або ж «Ласкаво просимо».
Прикордонний пункт – це дві цегляні одноповерхові споруди. А навколо – юрти. За хвилину нас оточила юрба дітей років семи-десяти. На вулиці 36-градусний мороз, а вони – до пояса голі. Невдовзі з однієї юрти вийшов стрункий офіцер-прикордонник із розкосими очима.
– Капітан Батсуурь, начальник застави, – відрекомендувався він і додав: – Звуть мене Баатар. Я добре володію російською, бо навчався в Москві. – Тут, – вів далі Баатар, – прикордонна застава і митний пост. Оформляємо пропуск для автомобілів, а застава, крім того, охороняє і лінійну ділянку кордону. Казарм і складів у нас немає, тому що немає військовослужбовців строкової служби. Тільки надстроковики – цирики. А тепер запрошую до себе в юрту. Тільки от дружина ще позавчора поїхала у справах до Улан-Батора…
Капітан запропонував низенькі стільці. Присіли за низенький столик, розписаний національним орнаментом. Господар пішов поратися до плити. В юрті було багато вільного місця, бо всі меблі – ліжка, стіл, шафа, сервант, трюмо розміщені по колу під стіною. У центрі стояло щось на кшталт «буржуйки», яка «дихала» жаром. На стінах багато фотографій. Батсуурь виставив на стіл почату пляшку «Московської», мініатюрні східні чашечки, в дужки яких не проходив жоден з моїх пальців. Потім подав тарілку з пловом – його треба було їсти руками. Коли випили по першій і закусили пучкою плову, господар приніс великі чашки і наповнив їх якоюсь рідиною, на поверхні якої плавали «п’ятаки» жиру.
– Це, мабуть, бульйон? – спитав я.
– Ні. Це – чай. Тільки прошу не лякатися, ми, зазвичай, додаємо в нього баранячий жир. Традиція. І взагалі, у монголів, яких всього два мільйони, багато традицій. Наприклад, ви можете запитати, чому моя сім’я живе у юрті, а не в цегляному будинку? Теж традиція – кожна монгольська родина повинна мати свою юрту – якщо мене переведуть на нове місце служби, я заберу її з собою.
– Мені здається, – кажу, – що юрта, особливо взимку, може спалахнути.
– Звичайно, – відказав Баатар. – Тому доводиться весь час бути пильним. І все ж юрти іноді спалахують.
– І що ж монгол рятує в першу чергу – майно, дітей?
– Дружину. Бо врятована жінка народить йому нових дітей…
Коли поверталися додому, я думав про те, що 200 репортажних рядків машинопису, звичайно, буде. А от як назвати матеріал? Пригадався отой нарис з угорської застави.
– Як монгольською дружба? – спитав капітана Голощапова.
– Найрамдал.
– Тож матеріал мій називатиметься «Дружба – найрамдал»…