Телефонний терор
Коли маніяк із фільму жахів дивиться на вас так пильно, що стає моторошно, підійдіть до телевізора і лясніть злочинця по пиці. Легенько, щоб не розбити екран. Чудовисько не вдарить у відповідь. І не знайде вас, щоб помститися. Бо не знає, де ви мешкаєте. Звісно, якщо ви самі не повідомили свою адресу. Не йому, кіношному маніяку. А комусь із дуже приємним голосом, хто, мов найближчий родич, турбується про ваше здоров’я, вигулькуючи з блоку телереклами, і закликає очистити організм. Раз, вдруге, всоте…
Почувши запропонований телефон у сто перше, 83-річна киянка Ольга Петрівна піднялася з дивана і набрала вже зафіксований пам’яттю номер. По той бік слухавки поцікавились, як її звати, прізвище, номер телефону і де живе. Відповідаючи, мов слухняна першокласниця, Ольга Петрівна кілька разів встигла вставити і свої п’ять копійок: «Скільки ж коштує це очищення?» Нарешті дізналася: 3800 гривень. «Та за такі гроші, – розсміялася, – я куплю в аптеці будь-які ліки й очищуся без вас…». Але далі їй було вже не до сміху.
Жінка, з якою розмовляла, наступного дня зателефонувала сама: «Я пропустила вас по комп’ютеру». «Навіщо?» – здивувалась Ольга Петрівна. – Хіба я про це просила? Мене цікавила тільки вартість ваших послуг».
Через деякий час Ользі Петрівні подзвонили знову й ошелешили: «Ми оштрафували вас на 2700 гривень». «За що? – обурилась вона. – Я у вас щось позичала чи вкрала?». Але про штраф нагадували дуже настирно – упродовж півроку, щодня, шестеро чоловіків і жінок позмінно, називаючи свої посади, одну вищу за іншу. Абсурдність того штрафу під таким шестизначним натиском у свідомості Ольги Петрівни танула. «Де я візьму такі гроші? – виправдовувалася вона голосом винуватиці, коли їй пригрозили: «Якщо до 10-го числа не заплатите, 13-го подаємо на вас до суду». «Візьміть у дітей», – порадили їй. І дуже пожвавились, коли почули, що дітей у неї немає: «Та ви б уже давно зібрали по 5 гривень у сусідів». «А хто віддаватиме борг сусідам? – не здавалась Ольга Петрівна. – Та й чому я маю збирати цю суму?»
Телефонний терор тривав: «Прийдемо, опишемо ваше майно, а якщо не вистачить, – то й квартиру…»
«Чого ви засмутилися? – «втішала» Ольгу Петрівну жінка, котра ще з самого початку записувала її координати. – Гадаєте, вам там буде гірше?» «Де?» – уточнила Ольга Петрівна. «У будинку для старих…»
Хтозна, скільки ще тривала б психологічна війна шістьох мерзотників із старенькою фронтовичкою, якби вона не розповіла про щоденні жахи своїм знайомим із сусіднього будинку. Вони допомогли їй написати заяву і віднесли в міліцію.
Фірми, яка з телеекрану закликала людей очищувати організм, уже не існує. Проти шести її працівників порушено кримінальну справу. Телефон Ольги Петрівни озивається голосами тільки родичів, друзів і знайомих.
Але недавно по той бік слухавки незнайомий чоловічий голос назвав її ім’я і поцікавився, як закінчилась та кримінальна справа. Сам відрекомендувався Ігорем Івановичем, якимсь начальником: Ольга Петрівна відповіла: «Шестеро під слідством. Ви хочете стати сьомим? Забудьте мій телефон. Я п’ять років дивилася в очі смерті на війні. Якось справлюся і з вами…»