Тільки від свого імені
Чернеча гора в Каневі на Черкащині. Всеукраїнські журналістські збори (віче) «Встане правда! Встане воля!»…
Я мала б пишатися, Кобзарю, що була серед тих журналістів, які першими підтвердили слова Президента України Віктора Ющенка, сказані на Чернечій горі 22 травня: «Нині оригінально бути разом…»
А замість цього опівночі, не прочитавши вечірні молитви і не поринувши після них у сон, пишу листа, зверненого до Вашої Душі в далеку Вічність. І ловлю себе на думці, що жодного разу не вимовила Вашого імені в молитві за спочилих, не віднесла за Вас до церкви панахиду і не запалила там призначену вашій пам’яті свічку. Ніколи не була на Чернечій горі ні 9 березня, коли Ви народилися, ні 10 березня, коли покинули білий світ, ні 22 травня, коли повернулися в останній земний дім, звідки, як Ви й заповідали, «видно і лани широкополі, і Дніпро, і кручі»… Але найприкріше те, що й досі не опинилась на Чернечій горі у ті дні після Великодня, коли всі українці поминають своїх найрідніших людей, не поклала на Вашу могилу щось із поминального кошика і не сказала: «Царство небесне Вам, Тарасе»…
Я приїхала до Вас 3 червня, вдруге, після давнього студентства. Купила оберемок польових квітів біля підніжжя Чернечої гори. Не тільки для Вас – ще й заради тих бабусь, Ваших землячок, котрі продавали їх по гривні за букет. Ті гроші їм ой як не зайві.
Мені було дуже приємно сходити на Чернечу гору разом із колегами з усієї України. Я мала б пишатися, що нібито й від мене лунало на Чернечій горі звернення до працівників усіх ЗМІ держави з такими словами: «Виражаючи прагнення сотень періодичних видань… Висловлюючи волю тисяч журналістів… Засвідчуємо глибоке розуміння високої місії своєї професійної діяльності в житті суспільства… Ми звертаємося до ЗМІ із закликом неухильно дотримуватися норм журналістики, суспільної моралі, утверджувати в суспільстві загальнолюдські гуманістичні цінності…». Але я цим не пишаюсь. Бо вважаю, що не маю права виражати прагнення й висловлювати волю не лише тисяч журналістів, а навіть одного з них. Вони не доручали мені цього й не уповноважували. А звертатися до колег із закликом до того, що є основою нашої професії, як і об’єктивність, неупередженість, незаанґажованість та відповідальність за кожне написане чи висловлене в ефірі слово… Інша річ – що і хто заважає дотримуватися цих норм журналістики? Чому за роки незалежності з’явилися не тільки могили загиблих журналістів, а й цвинтар ЗМІ, до якого й сьогодні прямують похоронні процесії? Чи хтось їх поминає або хоч згадує?
Які ми є, журналісти, – демонструють періодичні видання, радіо й телеефіри. Чому саме такі і чи стали б іншими, якби..?
Ні до кого не хочу звертатися в хорі. Тільки від свого імені, і тільки до читача, можливість говорити з яким дарує незрівнянна професія журналіста, невіддільна ще й від совісті. Працювати у злагоді з совістю вчите нас і Ви, Кобзарю, – своїм життям і творчістю.