Сестриця Яги

Стихійний перехід біля залізничної платформи «Сирець» з пуском однойменної станції метро став уже притчею во язицех і досі залишається об’єктом підвищеної небезпеки для всіх тих, хто сідає в тролейбус у напрямку Нивок чи Виноградаря. Але ж має бути якась компенсація за нерви, які доводиться псувати собі щодня. У вигляді двох озерець, наприклад.

Чи встоїш на зупинці в оточенні паліїв і палійок, що ранок починають із викурювання цигарки, а то й двох-трьох? Ні, ноги самі несуть до берега невеличкої, але мальовничої водойми, з якої віє свіжістю. Але того ранку підійти до води і навіть пропустити один тролейбус змусила ще й така обставина: безперервне і голосне кумкання. Жаби! Здавалося б, поширенішої тварини не знайти на Землі – лише в Антарктиді її немає. І мій інтерес до жаб означав тільки одне: такого, бач, рівня урбанізації ми досягли, що вже звичайнісінькі брати наші менші привертають увагу і радують тим, що вони є і ось дають знати світові про своє «весілля».

Земноводних, як, утім, і ящірок, у лісі не помічаєш. Придивляючись до знайомих галявинок з грибницями, не удостоюєш і поглядом живність, яка вистрибує з-під ніг. А вистрибують уже не жаби, а ропухи, які, буває, мешкають далеко від води.

Одного разу представниця цього роду амфібій таки змусила говорити про себе. Ми з дітьми саме підійшли до старих дубів серед ліщини, де часто знаходили білі гриби, гіропори, товстухи, лисички. Як колись у випадку з їжаком, я нахилився до чималого горбка, присипаного торішнім листям. Мабуть, не стільки огиду, як подив, побачили на моєму обличчі дочка і син, коли, змахнувши листок, я замість гриба уздрів здоровенну бурувату ропуху. Досить було торкнутися, аби відчути її грубу і шорстку шкіру. Ропуха, як мені здалося, тяжко дихала, збільшуючись при цьому в розмірах. Ось, напевне, така тварюка – «рідна сестра Баби-Яги» – чекала казкового героя на березі несходимого болота, аби, роздувшись, переправити його «туди, невідь куди»… До речі, ропуха залюбки живиться слимаками і комахами, які в свою чергу поїдають гриби. Тож попри малопривабливий вигляд, ця безхвоста амфібія, безперечно, належить до вкрай корисних представників української фауни. Один рідкісний вид – очеретяну ропуху – занесено до Червоної книги України.

Зустріч з красивою родичкою потворних жаб і ропух – карпатською саламандрою, здавалося б, має викликати море позитивних емоцій. Нам траплялася ця справді яскраво забарвлена тварина в букових лісах на схилах гір поблизу Косова, і знову ж таки під час збирання грибів. Але ми обходили «красуню» стороною, бо від місцевих жителів довідались, що шкіра саламандри виділяє отруйний слиз. Звичайно, ніхто від доторку амфібії не вмирав, але уражене місце набрякало, нестерпно пекло.

Квакші, тритони, протеї… Навіть в Україні світ амфібій одноманітним не назвеш, хоч немає в нас – хвала Богові! – смертельно отруйного «персонажа» багатьох кросвордів з трьох літер – аги.