На Суздальську – за шансом
Наше знайомство з Миколою Леонтійовичем Піковим відбулося після публікації моєї статті «Лиходолиці» («ВК», за 19 квітня ц.р.), у якій ішлося про проблему державної допомоги бездомним, зокрема відкриття в Києві закладу для них і організацію «швидкої допомоги». Він зателефонував мені і запросив відвідати... ту саму «нічліжку», або Будинок соціального піклування, власне, відсутністю якої я дорікала владі і громадськості. Отакий сюрприз!
Для «реконструкції» доль
І от ми з фотокором Сергієм Спасокукоцьким у мальовничому Відрадному, де на вулиці Суздальській от-от має офіційно відкритися Будинок соціального піклування.
Поки що тут безлюдно. Немає постояльців. І звичайно, якщо не брати до уваги керівництво, того ж таки Миколу Леонтійовича і двох його помічниць, які тут буквально днюють і ночують з 2002 року, коли за рішенням Київради почали реконструювати колишнє занедбане приміщення кінотеатру «Будівельник» під перший у столиці Будинок соціального піклування.
Історія ця довга і повчальна, звичайно, для тих, хто забажає добрі наміри щодо сірих і убогих співгромадян поширити по всій Україні. Самому ж М. Піковому довелося їздити переймати досвід роботи із цією «групою ризику» аж до Голландії. Досвід він перейняв, але зробив по-своєму, точніше, узагальнивши власний досвід, набутий за довгі роки роботи в міністерстві праці та соцполітики, де йому довелося безпосередньо керувати і відділом стаціонарних установ, і управлінням соціального обслуговування населення. Тобто, добротно і на совість.
Наприклад, крім дезінфекційних камер, обладнав душові, через які обов’язково мусить пройти безпритульний гість. Здавалося б, закономірна річ для такого закладу. А от голландці цього не врахували. Коли ж Микола Леонтійович натякнув на антисанітарію і загрозу хвороб ( від педикульозу до СНІДу), йому порадили... не класти бомжів по двоє в одне ліжко!
Звичайно, Піковий своїх статутів у чужому монастирі не встановлював, тим більше що безмежно був вдячний партнерам, коли ті подарували українським бурлакам більш як сотню спеціальних спальних матраців, які і в огні не горять, і в воді не промакають.
Коли ж дійшло безпосередньо до будівництва притулку, то і вдома знаходились такі, що радили «не вигадувати бозна-чого» і зробити просто казарму, таку собі нічліжку в стилі дореволюційного Горьківського «Дна» або радянських бомжатників, і пускати туди на ніч блудних громадян України. Але це було б не в стилі нинішньої столичної влади. Адже, якщо вже робити, то так, аби дати зневіреній людині не лише тимчасовий прихисток і тарілку гарячого супу, а й шанс... Не йдеться про перевиховання. Це не компетенція таких закладів. Та й не так це просто з такими зроговілими у зневірі душами. Йдеться про своєрідну психотерапію нормальним людським ставленням до них як до громадян, достойних іншого життя. Затишного, чистого, комфортного. А може, якраз хтось та обдумається?..
Головну участь у пошуку проекту реконструкції кінотеатру «Будівельник» під дім соціального захисту брав начальник Головного управління соцзахисту Київради Сергій Бичков. Було відхилено десять проектів, і тільки одинадцятий відповідав усім вимогам – від санітарних до психологічних.
Сьогодні затишне, на два поверхи, приміщення нагадує водночас і санаторій, і... чистилище. Починається воно з медичного огляду «клієнта» у приймальному покої. Саме тут лікарі вирішують, чи може за станом здоров’я безпритульний ночувати в будинку, а чи потребує стаціонарного лікування. До речі, про подальшу медичну допомогу цій групі ризику є домовленість із Головним управлінням охорони здоров’я та міською лікарнею № 1.
Якщо ж пацієнт відносно здоровий (адже цілком здорових серед цієї категорії немає), його чекає бокс перед дезкамерою, де він позбувається свого лахміття разом із мікробами, далі – гарячий душ, перукарня, «банк одягу», де його екіпірують у пристойний чистий одяг, який уже зібрали добрі люди, безплатна вечеря чи сніданок у просторій їдальні і, нарешті, – білосніжне ліжко у спальні гуртожитківського типу. Чого ще треба тим, кому вже нічого, здавалося б, не треба?
Крім того, усім, хто пройде чистилище Будинку соціального піклування, видаватимуть спеціальні (ламіновані!) посвідчення особи з проханням до всіх фізичних і юридичних осіб всіляко сприяти їм з наданням необхідної допомоги і захисту. Це нововведення з ініціативи С.Бичкова і М. Пікового – вагоме зрушення у справі дотримання прав людини.
Оскільки ж майже у всіх громадян без певного місця проживання (бомж – абревіатура з російської), як правило, є ще й проблеми з документами, соціальні працівники закладу зобов’язані надати їм юридично-правову консультацію, допомогти відновити документи, пенсію, отримати статус біженця, поставити на облік у службі зайнятості або знайти роботу. Правда, щодо роботи, то за нею не треба буде далеко ходити. Було б бажання. Ті, кому обридло бурлацьке життя, зможуть працювати в підсобному господарстві, на городі або й у самому приміщені стежити за чистотою і порядком, отримуючи за це і «стіл», і «койку», і кілька місяців нормального життя...
Тому, хоч заклад ще офіційно не відкритий, спроби залучити до такої співпраці бомжів хутора Відрадний вже були. На жаль, із шести заблудлих, що спокусились тарілкою борщу, зостався тільки Сашко Матяш. У решти ж трудового ентузіазму не вистачило й на годину. Отака це публіка неорганізована. Коли ж я засумнівалася, чи не відлякуватиме бомжів саме процедура «омовіння» під душем (як видно з голландського досвіду, зневага до особистої гігієни – спільна риса планетарного бурлацького братства), і взагалі, чи знайдуться охочі, Микола Леонтійович запевнив, що й бомжам ніщо людське не чуже. А щодо реклами притулку, то серед бомжів є своє «радіо» і «телефон». Знайдуть, коли схочуть.
Однак, з огляду на специфіку ментальності цієї категорії людей, на мою думку, «швидка допомога» на колесах усе-таки не завадила б. Передовсім, заради епідеміологічної безпеки решти киян.
Не рибку, а вудочку
До речі, трагічна доля першого поселенця Будинку соціальної опіки, цього контуженого життям і скаліченого покидьками молодого чоловіка, утисячне переконує, що такі люди потребують не стільки разового милосердя, як всебічної підтримки. І держава першою повинна дати таким людям шанс. Як кажуть, не тільки нагодувати рибкою на сніданок, а й дати вудочку, щоб на вечерю вони собі самі її зловили. А ще точніше, вчасно подати руку. Можливо, на краю прірви, можливо, і з прірви безнадії витягти...
Схоже, відлік богоугодних справ Микола Леонтійович уже розпочав. З того ж таки Сашка. Чоловік прибився до них зломленим, майже безумним. Мав усе: сім’ю, квартиру, роботу, навіть авто, хоч і не бозна-яке. І треба ж йому було врізатись тим вірним, стареньким «жигульком» у круте «BMW», яке ніби навмисне вигулькнуло перед його носом бозна з якої діри. Буквально за місяць, щоб оплатити ремонт бандитської тачки, Сашкові довелося продати і квартиру, і машину. Дружина з дитиною з горя переїхала до батьків у село, а він зостався катуватися почуттям вини і образи по підворіттях столиці. Заляканий, нікому не потрібний невдаха. Прибився до гурту бомжів, а з ними – до Миколи Леонтійовича. І зостався, пригрітий його увагою і щирими бесідами із заступником директора, за сумісництвом психолога Іриною Копотун. Тепер прибиральником, і сторожем, і взагалі, старшим куди пошлють. Став відживати, повертатися до нормального стану, навіть усміхатися...
Є в притулку ще один мешканець, який (по службі вірній видно), оселився тут надовго. Старий пес на ймення Бомж. Гроза злодіїв і хуліганів, і вірний помічник Сашка. Отак удвох вони поки що й несуть дозор нічний, і про порядок дбають.
Чим ще відрізняється будинок від звичайної нічліжки чи бомжатника, то це тим, що під його дахом розмістився і соціальний гуртожиток на 16 місць – кілька затишних, ізольованих від бурлацької вольниці квартирок, з кухнями, усіма умовами, в яких можуть перебути сімейні бурі жінки з дітьми, нещасні жертви садистів і алкоголіків. А також потерпілі від інших соціальних і стихійних лих, які матимуть направлення від Головного управління соцзахисту Київради.
На жаль, офіційне відкриття Будинку соціального піклування поки що відкладається. Через будівельників, які не можуть добудувати таку необхідну дезкамеру і впорядкувати територію. От і виходить, як майже завжди у нас, що
Шлях до раю встелений гострим камінням
І то часто недолугих проблем, породжених переважно нашою загальною байдужістю. Певно, важко уявити будівельному фірмачеві навіть середньої руки, як то бути бездомним...
Але є й інші проблеми. З кадрами. Оскільки заклад розрахований на 166 осіб, серед яких люди з тяжким, часто кримінальним минулим, здеградовані і психічно травмовані, 26-ти працівників, яким доведеться бути одночасно консультантами із різних питань, психологами, адвокатами, вихователями і міліціонерами, навряд чи вистачить для задуманої ідеально справи. Та й де знайти на таку ризиковану, але малооплачувану роботу охочих? Коли навіть релігійні організації, які багато говорять про спасіння душі, оминають будинок на Суздальській. Щоправда, зазирало кілька пасторів із пропозицією надати їм залу і людей для проповідей. Коли ж Микола Леонтійович запропонував «підпрягтись» до роботи, як не фінансово, то бодай у плані організації майбутніх поселенців, пастори, пообіцявши золоті гори, щезли в невідомому напрямку. Як, до речі, зосталися байдужими й інші громадські організації, і підприємства, і бізнесмени. Очевидно, історія людства і події наших днів не можуть їх переконати, що від суми і тюрми ніхто не убезпечений.
Отож увесь фінансовий тягар з облаштування і утримання Будинку соціального піклування взяла на себе київська влада на чолі з Олександром Омельченком. Щоправда, долучилися Укрзалізниця та Київський дзеркальний завод. А от багатий сусід – підприємство з виробництва кисню, що в самісіньку межу із закладом Миколи Пікового, навпаки, – погрожує виселити «бомжатник» за межі Києва, щоб не заважала йому працювати непевна публіка.
На щастя, не всі такої думки. Принаймні жителі масиву з розумінням сприйняли сам факт появи в мікрорайоні цієї обителі для знедолених. Отож тепер і в кожного киянина є можливість згадати про свої християнські обов’язки щодо ближнього і долучитися до угодної Богові і людям справи – допомоги бездомним. Хоча б одежею, взуттям чи ще чим Бог послав поділитися.
Нас усіх чекають з добрими намірами за адресою: Київ, масив Відрадний, вул. Суздальська, 4/6. Телефони: 497-39-80, 497-41-81.
З Богом, християни!