Україна без українців – це народ без мови
Уже понад три роки в суспільстві не стихає колотнеча щодо надання російській мові другої державної. Ця надумана проблема ґрунтується на хибному тлумаченні мови тільки як засобу спілкування між людьми. Погляньмо на цю проблему ширше, вникнемо в неї глибше.
Кожна національна мова виконує не лише комунікаційну функцію: вона є формою вираження, зберігання та передавання від людини до людини, від покоління до покоління духовних цінностей, набутих нацією протягом довгих віків її існування, – трудовий досвід у різних галузях діяльності, норми громадянської та побутової моралі, багатства культури, заповітні мрії та прагнення. Вона є проявом своєрідності етносу, неповторності його, складу характеру і структури розуму, особливості світосприймання й світорозуміння. Мовознавець О.Потебня твердив: «Мова – душа народу. Мова – від Бога», а В.Сосюра застерігав: «Без мови нашої, юначе, народу нашого нема». О.Мороз та його однодумці замахнулися на саму душу українського народу.
У кожній країні є різні діаспори, але жодна з них не вимагає, щоб її мова стала офіційною, тільки у нас це можливо… Чому? Тут кілька причин.
По-перше, ми самі в цьому винні, вади нашого національного характеру: внаслідок багатовікового пригнічення Польщею та Росією в нашу свідомість вкоренилися почуття власної духовної неповноцінності, другорядності, низькопоклонства перед сильним «сусідом», панічний страх перед тавром «націоналіст». До речі, націоналіст у російсько-більшовицькому тлумаченні – злочинець, бо він заважає широкомасштабній русифікації, розгулу великодержавного шовінізму. У загальнолюдському розумінні націоналіст – людина, яка не тільки безмежно віддана своєму народові, але віддає всі свої духовні й фізичні сили на його економічне процвітання, вільний розвиток культури, державної самостійності, завоювання гідного місця серед інших країн. Націоналіст – це звучить гордо!
По-друге, Росія кровно зацікавлена в перетворенні України на свою колонію. Чесні російські соціологи відверто заявляють: унаслідок втрати України значно підупав авторитет Росії в світі, ослаб її вплив на загальнолюдський прогрес, на право вважатися найсильнішою державою. От і прагне імперія повернути в своє «лоно» нашу країну. Тепер з активною допомогою доморощених манкуртів антиукраїнські сили мертвою хваткою вчепилися в нашу вже напівживу мову, щоб «взявшися за найслабшу ланку, витягти весь ланцюг» (В.Ленін), – у цьому випадку поглинання України Росією. Прихильники надання російській мові статусу офіційної свій підступний задум прикривають демократичними ідеями, правами людини, але їхні вушка стирчать з-під «ленінської кепочки».
По-третє, особливо шкодить те, що між собою ми не завжди вміємо ладити, бути лояльними до вчинків і переконань інших. («Де два українці, там три гетьмани»). Цим користуються наші супротивники. Треба, врешті-решт, зрозуміти: наш порятунок в єдності, злютованості як нації!
По-четверте, переживши багатовікові утиски й прямі заборони, українська мова дуже ослаблена і може бути витиснена значно сильнішою російською з усіх сфер її вживання. Із зникненням мови неминуче загине й нація. Лінгвісти нараховують на планеті близько 80 мертвих мов. Носії їх, звичайно, не вимерли, – вони були асимільовані загарбниками.
Відколи Русь-Україна втратила державну самостійність, а її території опинилися в складі агресивних «сусідів», наша мова окупаційними урядами – повністю або частково – заборонялася 127 разів. Але не вбили, бо тоді існували її основні носії – селянство та міщанство. У наші часи, коли селянство – «розселянене», міщанство – «розміщанене», місто майже повністю русифіковане, в українських селах відкриваються російські школи, а значна частина нардепів послуговуються чужою мовою, подаючи приклад всьому чиновництву, – створилися всі умови для зникнення мови титульної нації, а з нею і самої нації. «Ми самі себе звоювали», – з болем казав Іван Мазепа. «Україна без українців» – найзаповітніша мрія всіх шовіністів та окупантів. Ось чому таку шалену агітацію ведуть у нас і «за бугром» газети, які доходять часом до повного абсурду. Так, «АиФ в Украине» безапеляційно твердять, що в нашій державі «русский язык является общенациональным». А одна вчена дама сердито «вопрошает»: «Почему они так цепляются за свою «мовочку»?!» З нами все зрозуміло: ми не хочемо зникнути як нація! А от ви «почему» так настирно пхаєте свій «язычок»?!
Зовсім хибним є твердження, що офіційна російська сприятиме об’єднанню різних регіонів країни. Це призведе до ще більшої незгоди, бо українці не змиряться зі своєю загибеллю як нації, про що свідчить Помаранчева революція.
Нам украй потрібно посилити позиції рідної мови: при установах, підприємствах, вузах, селах і… при самій Верховній Раді організувати гуртки, курси, недільні школи; створити для них спеціальні програми з української мови та літератури, історії, географії, а також видавати для них «метелики» (книжечки на 10-50 сторінок) із творами українських письменників, популярно викладеними оповідями з історії та географії нашої країни, починаючи від дохристиянських часів по сьогодні. Це допоможе нам самим і нашим діаспорам усвідомити: хто ми є в Україні сущі?
Дуже важливо встановлювати зв’язки між містами не тільки із закордонними, а й різних регіонів нашої країни: наприклад, Севастополя з Києвом, Луганська з Івано-Франківськом, Одеси з Черніговом тощо, а також між селами Миколаївщини й Полтавщини, Херсонщини й Білоцерківщини. Вони можуть мати різні форми: обмін досвідом в основних галузях народного господарства, освіти, медицини, виступи ансамблів пісні й танцю, влаштування спільних культпоходів; перебування «східняків» у санаторіях, будинках відпочинку, дітей – у таборах західних регіонів і навпаки.
Усі вище викладені заходи з консолідації народів України мають бути не скороминущою «кампанією», а одним із постійно діючих факторів суспільного життя. У нас нині існують різні організації на захист української мови, от хай і займуться цією справою з власної ініціативи або за дорученням Президента чи прем’єра. Поки не пізно, поки є ще багатий резерв україномовного населення.