Закохався… в слово-зброю
Ті, хто колись сидів за партою у 32-й аудиторії жовтого корпусу Шевченкового університету, пам’ятають довжелезну стінгазету «Слово-зброя», яку випускали студенти факультету журналістики. То був неперевершений підручник, за яким ми вчилися, як зі словом іти у наступ на байдужість, несправедливість, бюрократизм, хамство, цинізм, ставати на захист скривджених, знедолених, немічних, допомагати зневіреним… Бо ж таки справді слово може вилікувати. Але може й вбити – того теж не слід забувати. Це два крила журналістики.
Піввіку чесно, віддано, щиро служить слову-зброї Ігор Федорович Лубченко, голова Національної спілки журналістів. Цілком закономірно, що напередодні професійного свята журналістів, яке відзначатимемо 6 червня, саме він став гостем «Вечірки». Скажу відверто: для моєї сім’ї (а вже вимальовується династія Брязгунових-журналістів) ця людина не просто давній знайомий, старший товариш, колега, щира і дивовижно добра людина. А до певної міри – наш хрещений батько, якого всі ми любимо і шануємо.
Блокнот корисно загубити
– Ігоре Федоровичу, ви прийшли у журналістику за покликом серця? Що підштовхнуло вас на цю романтичну і не вельми безпечну стежку?
– Коли надсилав уперше, навчаючись у четвертому класі, свої вірші до редакції ізюмської міськрайонної газети, тоді ще не розумів, що то є поклик серця. Сталося так, як писав про це Карел Чапек: «Послав до газети замітку – і раптом її надрукували». Із чотирьох моїх віршів у газеті з’явився один, і я не впевнений, що там залишилося бодай одне моє слово. Але саме його величність випадок і визначив мій шлях у професію, в яку згодом закохався раз і назавжди. Та ще й по самі вуха.
– Тож не доводилося стояти на роздоріжжі у сімнадцять літ?
– Ні, вирішив вступити на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Щоправда, на іспитах не добрав одного бала, і мені запропонували вчитися на заочному відділенні. Але я нітрохи не жалкую… Якось декан факультету журналістики Дмитро Прилюк запросив мене, тоді вже редактора газети «Молодь України», на вручення дипломів випускникам-заочникам. Отож я й сказав їм: «Я прийшов, щоб ви повірили, що із заочників теж виходять люди».
– Анатолій Захарович Москаленко, колишній директор нашого Інституту журналістики, назвав журналістику не професією, а станом душі. Щось можете додати до цього?
– Я б уточнив лишень: це стан душі, переплавленої у професії. Якщо ти відчуваєш слово, умієш побачити в явищі, події проблему і в тебе виникає бажання написати про цікаву людину, чи захистити скривдженого – це вже шлях у журналістику. Певна річ, треба далі працювати, вчитися, вдосконалюватися – відточувати перо. Дуже добре, якщо поруч є учитель, який не скаже «не роби», а навпаки: «Роби! А тоді буде видно».
Розповім випадок із практики. Молодий журналіст повернувся із першого відрядження. Поклав на стіл списаний блокнот і мав намір завтра писати матеріал. А на ранок блокнот зник. Хлопець у розпачі. «Не переймайся так, – заспокоїв його старший колега. – Ти ж спілкувався із людьми, на власні очі бачив, що там діється, ото й пиши про свої враження». А коли журналіст поставив крапку у матеріалі, той же старший колега поклав на його стіл блокнот. «А тепер звір імена, прізвища, цифри». До чого я веду? А до того, що часом ми настільки при-в’язуємося до блокнота чи диктофона, що боїмося відірватися від них. І пишемо так, наче той казах, який їде і співає про все, що бачить.
– А пам’ятаєте своє перше відрядження?
– Авжеж. Я тоді працював у Харкові в молодіжній газеті «Ленінська зміна», яка охоплювала три області: Харківську, Полтавську і Сумську. Напередодні ленінських днів поїхав навесні до голови колгоспу, Героя Соцпраці Василя Єрофеєвича Курченка у Глобинський район на Полтавщині. І так захопився ленінською датою у календарі, що замість колгоспу імені Мічуріна у газеті вийшов колгосп імені Леніна.
Стало легше дихати
– Ігоре Федоровичу, вас знають навіть у моєму рідному хуторі на Рівненщині. Моя мама лишень побачить вас по телевізору, так і стішиться: «Цей чоловік воює за свободу слова», – каже. Не стомилися тягнути цього воза?
– Поки ще є сила (сміється). Я не думав очолювати спілку журналістів – так вирішив з’їзд: і першого разу, і вдруге. Напередодні його збирався стати редактором «смачного» журналу «Сад, виноград і вино України».
– А натомість боретеся за свободу слова в Україні? Чи бачите паростки цієї свободи?
– Ми на правильному шляху. Я впрягся у воза на Хрещатику, щоб привернути увагу влади до проблем ЗМІ, а саме – до тих численних судових позовів, які градом падали на журналістів. Урешті-решт дещо врегулювали це питання, хоча заспокоюватися ще зарано. Після недавніх президентських виборів деякі засоби масової інформації знову опинилися під шквальним обстрілом уже нової влади. Так, не всі редактори поводилися гідно, але вони опинилися в заручниках чинних законів: між молотом і ковадлом. І тепер відчувають шалений тиск. Захмарних судових позовів до ЗМІ наче й немає. Але, скажімо, новий керівник Рівненщини Василь Червоній замість того, щоб знаходити спільну мову із журналістами, відкликати заяви до суду, намагається далі вести судові баталії.
– Та попри все це свобода слова рухається далі, бо її ж не спинити?
– Так, журналістам нині дихати легше (немає темників). Наш Президент вважає свободу слова найбільшим завоюванням. Утім, мені ще й досі доводиться захищати своїх колег по перу. Кілька днів тому відправив листа закарпатському голові облдержадміністрації з вимогою припинити тиск на місцевого журналіста. Бо доведеться ініціювати проти обласного керівника позов до суду за перешкоджання законній професійній діяльності журналіста. Минулі вибори продемонстрували стільки брудних технологій! Тепер від цього потерпають не так ті, хто замовляв цю музику, як виконавці – редактори. В одній редакції трудовий колектив ухвалив незаконне рішення – змістити з посади редактора, а в другій відбулася «ротація» керівництва: заступник редактора, який ходив із помаранчевим бантиком, призначив себе редактором, а попередника – на своє місце.
– Останнім часом дискутується на різних рівнях і у пресі питання роздержавлення ЗМІ. Що буде з комунальними виданнями?
– Альтернативи роздержавленню немає. У світі немає державних чи комунальних ЗМІ, і нам треба до цього йти. Але проводити його слід не за день чи місяць, а поступово, впродовж кількох років. З цим питанням я побував у Президента Віктора Ющенка, за дорученням якого Національна спілка журналістів спільно із Кабінетом Міністрів розробляють план дій.
– Що ж то за дії?
– Пропонуємо передати редакціям у користування безоплатно приміщення, які вони нині займають. Адже більшість із них збудовано на їхні кошти (свого часу очолювана мною «Молодь України» давала щороку 2 мільйони карбованців прибутку). Або ж викупити їх, заплативши по 50 чи 100 гривень за квадратний метр. Друге питання – це майно. Дехто побоюється, що у колективів відберуть комп’ютери, автомобілі, меблі й випустять журналістів на вулицю з блокнотом та ручкою. Але ж значну частину і цього майна придбано редакцією за власні кошти. Бюджетні гроші здебільшого направляються на закупівлю паперу, оплату поліграфічних послуг, частково – на зарплату. Усе майно має належати редакції. І третє, дуже важливе питання для тих працівників, які незабаром підуть на пенсію. Прикро, що досі журналістів ділили на білих і чорних – одні прирівнювалися до статусу держслужбовців, другі – ні. Я ратую за те, аби усіх працівників суспільно-політичних видань незалежно від форми власності вважали державними службовцями.
Пристрасті, на які немає часу
– У вас, либонь, чимало учнів? Ви ними пишаєтеся?
– Певна річ, мені приємно читати, чути, бачити цікаві матеріали моїх колишніх вихованців. І наразі почуваюся у ролі учителя, спілкуючись із студентами Славістичного університету. Мені цікаве їхнє бачення й оцінка нинішніх проблем. Хороша у нас молода журналістська зміна. І я цим щиро тішуся.
– Як би ви продовжили таке речення: «Ігор Лубченко – затятий…»?
– Не знаю. Люблю ходити до читального залу бібліотеки, маю пристрасть до історичної, мемуарної літератури, детективів. На інше немає часу.
– Колись я тримала в руках вашу книжку…
– О, нині я частіше пишу листи та звернення до керівників різних рангів. Мій колега навіть назвав мене «чиновником у журналістиці».
– Не раз бачила вас на ринку. Любите торгуватися?
– Що ви, я лишень сумки ношу, бо ж усі гроші у дружини. Коли одружувався, то секретар ЦК комсомолу Юрій Єльченко дав мені слушну пораду: «Віддавай усю зарплату дружині, тоді матимеш менше відповідальності». Я й досі цього дотримуюся.
– А друзів маєте багато?
– Живу за принципом «Не май сто рублів, а май сто друзів».
– Якби довелося усе почати спочатку…
– Пішов би тією ж стежкою. Ще раз скажу: «Закохався у журналістику раз і назавжди» (сміється). Передайте мої найпалкіші вітання всім вечірківцям з нагоди нашого професійного свята. Пам’ятаю, що газеті незабаром виповниться сто років, а вона таки ще ого-го-го!
– Дякую вам за цікаву розмову. Зі святом!