Ігор Стрембіцький рожевих окулярів не примірятиме
Над десятихвилинним документальним фільмом «Подорожні», який отримав Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю, режисер Ігор Стрембіцький працював три роки. Провідною рушійною силою, яка не давала кинути роботу, була лише цікавість.
– Хотілося відчути, що я щось створив, хотілося, аби мені самому стрічка подобалася, – каже 31-річний Ігор Стрембіцький. – Крім того, для фільму потрібно було краще познайомитися з її героями – на це пішов рік. Звісно, робота тривала не кожен день: без перерв, іноді на кілька місяців, я збожеволів би.
– Про що ваш фільм?
– Про те, що життя прекрасне. Все, що з нами відбувається, – це чудово. Із усім, що тебе оточує, треба жити в гармонії.
– Ваше життя змінилося за час роботи над «Подорожніми»?
– Я одружився. Загалом, вважаю, у моєму житті нема нічого оригінального, сенсаційного.
Ігор Стрембіцький народився в прикарпатському селі Парище Івано-Фран-ківської області. Після школи навчався в технікумі, потім служив в армії, працював на будівництві… Вступив до Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
– Чи був кінематограф вашим супутником у дитинстві?
– І тоді, і зараз дуже мало дивлюся кіно. Переважно читаю літературу: наукову та художню. Понад все люблю новелістику – японську, українську, російську.
– Ваші батьки – творчі люди?
– Знаю багато людей, які займаються сільськогосподарськими роботами, але насправді є більш творчими особистостями, ніж члени спілки кінематографістів. Тож мої батьки – люди творчі. Дід по маминій лінії має золоті руки – різьбяр по дереву. Мені цей талант не передався.
– Як сприйняли прем’єру «Подорожніх» у вашому рідному селі? (Стрічку там показали вже через три дні після її перемоги на Каннському кінофестивалі – К.Л.)
– Чудово! Був аншлаг, у сільський клуб прийшли всі, від малого до великого. Випадок унікальний, такого років двадцять не було. Шкода лише, що зал – великий, а екран – маленький. Глядачі в рідному селі побажали мені й надалі знімати саме таке кіно. Побутує загальна думка, що серіали мають популярність, але люди зізнаються, що втомилися від них.
– Які враження залишилися від Каннського фестивалю?
– Ми були там три дні. Найбільше вразило те, що можна було поспілкуватися з такими ж молодими режисерами, як і я. Ми не відчували себе конкурентами, хоча і були в одній конкурсній програмі. Тематично роботи не перетиналися: всі різні – і за авторським почерком, і за ідеєю. Хоча як дивно, але на фестивалі всі зрозуміли, що саме хотів я сказати своїми «Подорожніми».
У Києві Ігор Стрембіцький живе вісім років. Зустріч для інтерв’ю призначив біля Індустріального мосту. Працює поряд: на одному з телеканалів готує анонси фільмів та передач. Ми сидимо з ним в одному гарному київському дворику. Ігор час від часу поглядає на гойдалку в дворі, залиту сонячним світлом…
– Чи достатньо творча робота у вас на телеканалі?
– Це залежить від того, як ставитися до цієї роботи. Для мене – творча. Прагну, аби анонси не повторювали один одного, мали певний внутрішній хід. Один анонс можу готувати години три-чотири. На моє переконання, краще працювати довше та з цікавістю, аніж швидко, але байдуже. Загалом із моїх анонсів вийшло б два повнометражних фільми – працюю два роки. Це добра школа – робити кілька роликів на день, – але мені швидко будь-яке заняття набридає.
– Саме час знімати кіно.
– Хотів би цього, але я реаліст: не буду надягати рожеві окуляри і мріяти, що мені запропонують багато проектів іноземці, українці, і я буду, як Фасбіндер, видавати по три-чотири фільми за рік. У нас уже були приклади, коли кінематографісти отримували престижні призи, а далі у їхній творчій долі нічого не змінювалося.
– Чи не думаєте взятися за нові види мистецтва?
– Ні, навіть не уявляю, що б це за синтези могли бути. Думаю, кіно та література ще довго будуть актуальними. Театру ще сто років тому пророкували смерть, але він і досі живий. Усі жанри один від одного дуже багато беруть, іде постійне розгалуження, але навряд чи один вид мистецтва спонукає загибель іншого. Тим паче такого, який існує довго.
– Крім кіно, чим іще займаєтеся?
– Іноді пишу зарисовки, хоча мені, аби написати сторінку, треба напружитися так, як зазвичай письменнику, але заради роману. Фотографувати дуже люблю. Самотужки вивчаю теорію та історію фотографії, дізнаюся про цікавих, оригінальних фотомайстрів. Якомусь одному жанру не надаю переваги, мені творчість цікава як процес.
– Маєте улюблений об’єкт для фотографування?
– Людей можу фотографувати днями і ночами.