На узбіччі
В один з останніх вихідних травня в навчальному центрі Сухопутних військ України «Десна», що в Козелецькому районі на Чернігівщині, понад 4 тисячі новобранців одночасно складали військову присягу. Командири військових частин завчасно повідомили батьків, коли відбуватиметься церемонія, а також про те, коли і як курсуватимуть автобуси та маршрутки до «Десни». Традиційно це відбувається з автостанції «Полісся», що поблизу площі Шевченка в Києві.
На присягу!
Традиційно ж і надають десятки додаткових одиниць транспорту, аби перевезти тисячі людей з усіх регіонів України. Хто мешкає ближче до Києва, мав змогу про квитки потурбуватися завчасно: от і ми взяли 6 квитків у касі попереднього продажу (на 28 травня) на автобус, що вирушає о 6.30 ранку. Звісно, щоб о такій порі бути на автостанції, довелося наймати авто. Але ми встигли, і, насолоджуючись вранішньою прохолодою, почали займати свої місця в автобусі «Ікарус». Він, хоч і допотопний, та все ж із зручними кріслами та сякими-такими фіранками на вікнах – хоч якийсь натяк на комфорт.
Не довго ж ми раділи з того комфорту. Як того вимагає маршрут, «Ікарус» повернув на Оболонь, і там біля станції метро почалося, як у нас кажуть, трамбування пасажирів до сіл, що розташовані по трасі, – Лебедівки, Хотянівки, Нижньої та Верхньої Дубечні тощо, тощо. Звісно, за готівку і, як це зазвичай буває, з клунками, картатими сумками і торбами – усі стали в проході між сидіннями. Якийсь молодик зробив, було, зауваження водієві: мовляв, дихати всім не буде чим, а той лише, по-хазяйськи оглянувши салон, спокійно сказав: «Проходьте, проходьте, я ж бачу, взаді місце ще є».
Наші пасажири – теж відома річ – люди здебільшого вибагливі, скромні, вони й потіснитися можуть і зрозуміти: усім же треба їхати. Була спроба навіть пожартувати старим як світ висловом: мовляв, хай я добираюся до сина, а куди ж усі ці люди їдуть? Та веселий настрій панував лише хвилинку.
Із залізякою не домовишся
На проїзному квитку зазначено, що відстань між Києвом і Десною лише 66 кілометрів. Отож кожен із нас сподівався, що якусь там годину можна перетерпіти в душному салоні. Та марними були ті сподівання. Наш автобус, напханий, перепрошую, пересоленими потом людьми, мов справжнісінькою тюлькою, від’їхавши десь на кілометрів 30, раптом почав чхати, неймовірно диміти, стрибати ривками, аж поки не заглох посеред поля. Ще хвилин 10, не відаючи який «перегрів» там стався, ми сиділи в салоні. А тоді, побачивши, що люди, які стояли в проході, один за одним вийшли і почали зупиняти попутний транспорт, зрозуміли: напевне далі не поїдемо. Ми почали активно покидати автобус, стурбовано позираючи на годинник. Уже могли б під’їжджати до місця, аж бач оказія яка! Люди заметушилися й загули, мов бджоли у вулику:
– Чому стоїмо, що трапилося?
Водій, особа середнього віку, бувалий у бувальцях чоловік й непоганий народний психолог, без зайвих пояснень сказав:
– Зламався. От бачите – масло потекло. Це ж залізяка – з нею не домовишся…
Що мав на увазі чоловік, ми збагнули за кілька хвилин, коли стояли під палючим сонцем, розгублені й принижені, абсолютно безправні, а водій гадав, що нам уже все сказав. Адже ми – не залізяка, зрозуміти повинні, що автобус далі не поїде. А щоб там до якихось вибачень чи хоча б до натяку на те, що нам замінять автобус чи повернуть кошти, то ви що – забули, де живете? Водій невдоволено походжав довкола автобуса, і, поки на нього зусібіч насідали старі й малі пасажири, удавав збентеженого. А ще начебто намагався дотелефонуватися до автопарку. Тим часом мами, сестри й бабусі, які з усіх куточків України їхали до своїх рідних хлопчиків у військо, почали стурбовано заглядати до своїх сумок, кошиків й рюкзаків. На вулиці ж немилосердна спека, а страви, приготовлені ще звечора, везуть же без холодильника. Чим же частуватимуть своїх захисників?
Хтось невдовзі помітив на протилежному боці дороги дві порожні маршрутки. Спочатку всі здивувалися: де вони тут узялися і чому стоять? Потім махнули їм рукою, і вони, мов за командою, розвернулися, стали за нашим автобусом і запропонували: по 5 гривень – довеземо всіх. Спочатку люди спішно кинулися до маршруток, потім хтось сказав, що ми вже один раз заплатили за проїзд по 7 гривень, то чому ж іще раз маємо це робити, а один пасажир каже, що чув телефонну розмову водія «Ікаруса» із диспетчером автопарку №6, у якій він начебто сказав, що нас тут стоїть усього… осіб 15. Люди мовби прозріли, покинули маршрутку і знову кинулися до автобуса. Усі почали наполегливо вимагати, аби приїхав справний автобус, адже нас аж ніяк не кілька осіб, а усіх – понад 40. Якась жінка навіть заплакала і крізь сльози промовляла:
– Усі зобижають нещасний сільський люд. Ніде правди немає, ні до кого обізватися. Ніхто нікого не чує. Немає Бога в серці…
Але ж диво: люди почали гуртуватися, мов на Майдані. Почали навіть складати список, щоб додати його до скарги не так на водія автобуса «Ікарус» з номером 044-17 КА, як на керівництво київського автопарку № 6. Бо ж має там бути черговий механік, який перед тим, як дозволити виїхати на маршрут, повинен перевірити автобуси на технічну справність. Є там, мабуть, і відповідна інженерна служба, і служба безпеки руху. Бо, як з’ясувалося пізніше, водій сів за кермо не своєї машини, а начебто замість колеги, який захворів. Одне слово, довкола водія уже не було порожнечі, а вирувала згуртована громада, яка слухала кожне слово його телефонних перемовин з автопарком і вимагала сатисфакції за завдані моральні та й матеріальні збитки. Усі категорично відмовилися їхати далі на попутках. Усі наполегливо чекали. Усі хотіли, щоб їх почули.
Спасибі водієві за урок
Олег Школьний і його родичі в кількості 5 осіб уранці взяли таксі, щоб із Вишгорода добратися вчасно на цей рейс. Марія Шумкова і Любов Турчак із Жмеринки ночували на вокзалі, аби сісти о 6.30. Марина Бунчикова до свого брата-близнюка поспішала аж із Артемівська, і на знак солідарності навіть почала говорити українською. Родина Ковпаків цілу ніч їхала з Тернопільської області. На душі всім було однаково гірко й незатишно. Плавилися продукти під гарячим сонцем, текли невидимі сльози по серцю. Ми застигли в єдиному пориві – дочекатися автобуса. І більш ніж через годину він таки приїхав. Щоправда, замість м’якого «Ікаруса» прибула жовта, із запиленим до краю салоном «гармошка», знята вочевидь із якогось міського маршруту. Перш ніж зайти до довгожданого автобуса, пасажири, не змовляючись, підійшли до водія несправної машини. Мабуть, кожен хотів сказати про наболіле з усім відчаєм і гіркотою. Та один чоловік випередив усіх несподіваним: «Спасибі ж водієві за урок, який дав нам змогу відчути себе людьми».
Ми, нарешті, знову їхали до Десни. Мені чомусь (певне через спеку) пригадалася сонячна Абхазія, де довелося бувати кілька разів. Там, коли піднімаєшся до високогірного озера Ріца, через кожні 100 метрів крутої дороги обіч стоять бочки з водою (щось на зразок «швидкої» допомоги, якщо у вашому авто закипить вода). А водії приватних машин чи ЛіАЗів, які здебільшого перевозять туристів, дуже солідарні й допомагають один одному без зайвого прохання. Горді й самодостатні абхази, які дуже люблять свою маленьку божественно красиву країну, вигадали не лише це. У 70-80 роки минулого століття вони, маючи порт і міністерство торгівлі, примудрялися укладати торговельні угоди з іншими країнами в обхід Москви. І дуже пишалися цим. І, звичайно, були не милувані, але непохитні у своєму виборі…
Дорога і провідники
Чому ж ми досі такі безпорадні? Чому бідні й немічні? Чому так живемо? Нам кажуть: бачте, громадський транспорт збитковий у всьому світі, а тому вартість перевезень зростатиме… Але чомусь у всьому цивілізованому світі люди їздять у м’яких комфортабельних автобусах із кондиціонерами і «відиками». Нам кажуть: у жодній, навіть найбагатшій країні світу, медицина не може бути безплатною. Але чомусь і в найбідніших серед цивілізованих країн кожен дістає гідне медичне забезпечення відповідно до свого страхового полісу.
Наша ж неповоротка державна машина, яка весь час втрачає масло, не здатна залатати елементарні дірки в бюджеті, а, щоб виправдати своє існування, позаторішні чиновники вигадують нездоланні перешкоди, будують нові штучні перевали, щоб народ не розслаблявся, долаючи їх. На жаль, усе досить просто: приватизація наша «дика» й неефективна, державна казна порожня, і не 50 відсотків і навіть не 70, як пишуть, а всі 80 відсотків економіки працює в тіні. А тому ми стоїмо на узбіччі Європи, хоч і живемо в самісінькому її центрі.
Зовсім недругорядний і той факт, що впродовж століть, а надто вже протягом останнього, із нас по краплині, але методично, витравлювали гідність і самодостатність. Тому й не дивно, що вже наші компромісність й покірність перейшли межу й перетворилися на зраду власних інтересів, віри й сумління. Стали байдужістю, цинізмом, а подекуди й безпам’ятством.
Мені іноді здається, що мій народ (а не тільки пасажири злощасного автобуса) стоїть на узбіччі швидкісної траси, на якій світ прискорено рухається, з легкістю залишаючи нас, здивованих. Ми навіть не встигаємо розрізняти ідентифікаційні знаки країн, які обганяють нас. Ми втомилися. Нас виснажила дорога. Якась непевна дорога. Чи провідники нікудишні?..