Порадіймо хоч після смерті

Якось так уже в нашій молодій державі виходить, що в особливу немилість потрапляють саме журналісти. Нас, щоправда, й за радянських часів не особливо любили, бо, певно, вже так влаштована людина, що правду здебільшого згодна читати, чути й бачити про інших, а не про себе. І дарма, що часи й владні команди змінюються.

Ось і нова, помаранчева, дійшла думки, що практика повальних нагороджень «за вислугу» і присвоєння звань «заслужених», встановлена за часів Кучми, має бути переглянута, саме починаючи з журналістів, і в акурат до їхнього професійного свята. Хоча, ніде правди діти, у цій справі таки й справді треба наводити лад. Бо читаєш черговий указ нового Президента України і нерідко ніби повертаєшся на півроку назад. Дійшло навіть до того, що нагороди «за звитягу» удостоївся працівник УБОЗу Сергій Хамула, якого покійний «перевертень» Ігор Гончаров звинувачував у тортурах і фальсифікації справи Гонґадзе. І це лише один такий приклад. Днями, вже після розмов про мораторій, встановлено абсолютний рекорд: найвище звання в галузі отримав чиновник, який ніколи в ній не працював, однак щойно очолив відповідне управління.

Та й серед журналістської братії до введення мораторію встигли відзначити саме тих, хто й за старої влади не був без «медалей та орденів». Секретаріату Президента, можливо, й за допомогою гуманітарного віце-прем’єра Миколи Томенка, якщо самим не вдається, навести б лад у своєму нагородному господарстві. Так ні ж, він запроваджує мораторій на медалі й звання. А щоб працівники ЗМІ, до професійного свята яких саме й приурочили відмову від традиції відзначати нагородами і званнями до дати, не дай, Боже, не подумали, що їх це не торкнеться, прес-секретар глави держави Ірина Геращенко особливо наголосила: мораторій діятиме і в день журналіста, 6 червня. І додала: «Президент привітає журналістів, яких він любить, в інший спосіб». Кого він любить ми добре знаємо. Часом складається враження, що Помаранчеву революцію, як і загалом незалежність України,  відстоювали лише одна газета, один канал і одне радіо, а інші мають сидіти, мов миша під віником, боячись, аби їх не закрили.

Та ми, власне, й не сподівалися, що буде якось інакше. Виходить, хто за десять, а то й більше років отримав звання й нагороди, то й тепер спокійнісінько отримуватиме і доплату до пенсії, і платню за кожен орден чи грамоту (так вирішив парламент уже після Помаранчевої революції). А тим, кого колишня влада не жалувала, – мораторій від нової. Спасибі, хоч про покійних наших колег напередодні свята згадали у тому ж таки Секретаріаті, зініціювавши виплату стипендій дітям журналістів, які загинули або стали інвалідами через виконання професійної діяльності – у розмірі одного прожиткового мінімуму на одну людину. Бо раніше сиротам давали їх у розмірі однієї мінімальної зарплати. Та й то не всім. Призначити стипендію синові вечірківця Анатолія Тарана, котрий загинув десять років тому, наприклад, досі не дійшли руки ні у старої, ні у нової влади. Хоча журналістські спілки – і Національна, і Київська – не раз про це клопотали. Але для отримання стипендії разом із необхідними проханнями потрібно було подати документи від правоохоронних органів, що стосовно загиблого журналіста був скоєний злочин саме у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків. Тепер хоч душі наших побратимів у кращому світі порадіють за дітей, яких вони залишили сиротами. А ми, живі, вже й без нагород та звань обійдемося. Нам до цього не звикати.