3 червня 2005 року, п'ятниця №100 (17511) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ЗВІДУСІЛЬ СПОЖИВАЧ СЛОВО ІСТОРІЯ СПОРТ

 ІСТОРІЯ
03.06.2005

Кохання у сірниковій коробці
Герої наших публікацій

Ви навіть не уявляєте собі, шановні читачі, яка це захоплююча справа – шукати героїв наших давніх репортажів і дізнаватися про те, як склалося подальше їх життя. Звичайно, це складно зробити одному кореспондентові, але, на щастя, майже щоразу на допомогу приходять добрі люди.

Саме так було і цього разу, коли ми взялися розшукувати героїв фоторепортажу про дитячу залізницю, вміщеного у «Вечірньому Києві» 20 років тому. Звичайно, насамперед вирушили на Сирець, де й зараз гуркоче потяг малої залізниці. Її начальник Євген Снігур повідомив, що дитячій залізниці нещодавно виповнилося 50 років. За цей час сталевими коліями завдовжки 2,8 км було перевезено кілька сот тисяч маленьких пасажирів. Для них це була не просто гра, а й наближення до професії. Так було і двадцять літ тому.

…Залізничника-наставника Володимира Івановича Солонського знайшли швидко. Нині він пенсіонер. Із задоволенням згадує часи, коли серйозно опікувався «іграшковою» залізницею. Погодився разом з нами зустрітися з одним із колишніх школярів Олександром Бондарчуком, який того дня, коли до них завітали вечірківські журналісти, «працював» черговим на станції «Піонерська». Вчився він в шостому класі школи №1 міста Вишневого, де живе й нині.

– Я ще школярем одягнув залізничну форму не випадково: мої батьки та старший брат – залізничники, і я мав намір продовжувати династію, – розповів нам герой публікації. – Закінчивши 8-й клас, два роки навчався у Київському технікумі залізничного транспорту, а згодом закінчив СПТУ №17 і здобув спеціальність помічника машиніста електровоза. До армії встиг попрактикуватися, а вже після служби працював самостійно. Але поезію «сталевих магістралей» витіснила проза життя. Одружився, сім’я вимагала більш осілого життя. Подався на будову.

– А що найчастіше згадується з минулих років? – запитую.

– Кохання у сірниковій коробці (посміхається). Моя дівчина жила в Жулянах. Потяги зазвичай проходили по цій станції на великій швидкості. Прокричати вітання – не почує. Тож я писав записки, клав у сірникову коробку і кидав їй. Читала послання, але відповідати не могла. Тож зв’язок був однобічний.
– А ще згадую, – продовжив він. – як одного разу мало не потрапив у аварію. Вирушили ми з Конотопа трохи раніше, ніж за розкладом, тому мусили дещо зменшити швидкість. Це нас і урятувало, бо вчасно зреагували на ремонтну бригаду, про яку нас чомусь не попередили. Загальмувавши, побачили, що рейки знято.

Зараз у Олександра Анатолійовича двоє дітей, кохана дружина, міцне здоров’я – чого ще треба? Побажаємо йому подальших гараздів.

Лілія Кисельова


03.06.2005   П’ятнадцятеро, як сотня…. Жуков був готовий віддати свою Золоту Зірку




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.