Бальзам для жінки, або Тролейбусне чоловіцтво

Сіра мряка надворі. Переповнений тролейбус. Роздратований голос біля кабіни водія: «Дивись, куди ставиш – мені на ноги!» – «Ой, пробачте…» – «Що пробачте, тут людям ніде стати!» – «Та потерпіть вже трохи… Я два тролейбуси пропустила…» – «Із такими сумками треба на таксі!» І раптом – несподіване, зовсім не про те, що на таксі – дорого: «Ех ви, чоловіки… Самі ж і винні… Помираєте рано, от і мусимо з цими сумками…  Нема кому піднести…»

Ледве протислася до виходу. Наступна зупинка – моя. Зустрічаюсь очима з юнаком, що стоїть біля дверей на нижній сходинці. Ну це вже занадто: немов уздрів у моїй подобі воскреслу Нефертіті… Ще через мить: та він якийсь дивний. Мабуть, так удав дивиться на свою жертву, перед тим, як її заковтнути… Невідривно… Схиляю голову… і помічаю руку, що повільно тягнеться знизу до моєї сумки, опущеної майже до підлоги. Очі навпроти, не моргнувши, і далі гіпнотизують мене неземним почуттям…

Кишеньковий злодій перестарався. Не вдався йому 401-й  (за Остапом Бендером) спосіб збагачення – в ролі нестямно закоханого пасажира. Я також плавно  піднімаю сумку на плече і, підкреслено-красномовно відзначивши увагою все ще спрямовану до неї руку, посилаю тролейбусному Ромео погляд Шерлока Холмса. Його рука в тому ж ритмі рухається назад, очі, не поспішаючи, заливають свій амурний жар. І ось уже виходжу з тролейбуса повз модного юнака з холодним непроникним обличчям. Ніхто з пасажирів навіть не підозрював про наш мовчазний кримінальний роман упродовж однієї зупинки.

Зате ввечері тролейбус обдарував мене оптимістичнішим настроєм, хоч і в гумористичному забарвленні. Чоловік (мабуть, отримав пенсійне посвідчення місяць тому), котрому не вдалося вмоститись у приглянуте крісло раніше від мене, стояв поруч і скаржився товаришу, яка нахабна зараз молодь: зайняла, бачте, його місце. Я хотіла нагадати про джентльменів, але передумала. І тихенько смакувала призначену  мені порцію роздумів про сучасну молодь, зарахування до якої в моєму віці на жінку діє як бальзам.