Свідок
У квартирі Запорізьких пролунав дзвінок. Микола Кирилович підійшов до телефону.
– Слухаю! Так, я. Дякую. Обов’язково буду, якщо зможу, – відповів він.
– Хто там? – запитала дружина.
– Запросили на мітинг біля пам’ятника Правику. Уявляєш, уже 19 років спливло, – сказав Микола Кирилович і вийшов на балкон.
Стояв, замислившись, спостерігаючи за птахами. З його квартири, що на п’ятому поверсі, було чудово видно, як пернаті влаштовують своє житло. Ось, приміром, ворони дуже хитрі. Якщо їм не вистачає матеріалу для будівництва гнізда, вони дочекаються, поки сусіди відлетять у справах і вмить поцуплять у них все, що потрібно… Майже як люди.
…А через паркан працювати можна
Ранковий дзвінок роз’ятрив душу Миколі Кириловичу. Спогади про Чорнобильську трагедію заполонили думки...
Тоді, 1986-го, він працював бригадиром монтажників на спорудженні п’ятого блока ЧАЕС. Суботу, 26 квітня, оголосили робочим днем (так завжди було перед державними святами). Вночі, коли трапилася аварія, Запорізький був у гуртожитку, за кілометр від четвертого блока. О сьомій ранку вони всією бригадою пішли на станцію. Переодягнулися і подалися на складальний майданчик готувати бетонні блоки. Тому, що земля навколо була незвичайно чорна, не надали значення. Потрібен був кран. Микола Кирилович пішов шукати кранівника. Але нікого не знайшов. Побачивши начальника доставки вантажів Майорова, запитав, де ж робітники? Той відповів, що не знає. І додав, що нібито трапилася якась аварія на четвертому блоці. Щоб з’ясувати ситуацію, вони зателефонували до начальства. У відповідь почули: «На четвертому блоці якась радіація, але у вас через паркан працювати можна».
Коли Запорізький повернувся до своєї бригади, у нього різко заболіла голова, і чоловік почав блювати. Це вже потім з’ясували, що на їхній майданчик потрапив локальний викид радіації. Саме там, де бригада готувала блоки, після дезактивації прилади показували 800 рентгенів. Навіть біля четвертого блока подекуди було менше.
Поверталася бригада з роботи до гуртожитку знаменитим рудим лісом. Микола Кирилович трохи поспав, а потім пішов до медпункту. Там ніхто точно не знав, що сталося. Запорізькому лише порадили помитися і переодягнутися в чистий одяг.
«Ракета» з Мозиря і рейс на Москву
У Прип’яті про те, що вибухнув саме реактор, ніхто не знав. Навіть керівництво станції про це довідалося лише о першій годині дня. До цього говорили лише про якусь незначну аварію. Місто жило своїм звичним життям. Єдине, що дивувало, це велика кількість дефіцитних товарів, які чомусь з’явилися на прилавках магазинів. Навіть пива було вдосталь.
А зі зв’язком та сполученням сталися дивовижні речі. Телефон роз’єднали, міжміські автобуси та «Ракети» з Прип’яті відмінили, потяги через станцію Янів курсували, не зупиняючись. Єдина «Ракета», яка прямувала з Мозиря до Києва, зупинилася в Прип’яті. Саме нею і дістався до столиці.
О 20-й годині 26 квітня він уже був удома.
Самопочуття погіршувалося щогодини, тому з дружиною пішов до лікарні, що в Бучі. Молодий лікар, оглянувши Миколу Кириловича, записав: «Гостра променева хвороба».
– Це вперше в моїй практиці, та й для нашого стаціонару, мабуть, також, – сказав він.
Не минуло й години, як Запорізький вирушив на машині швидкої допомоги до обласної лікарні. Медсестра не знала, що робити з хворим, в якого такий незвичайний діагноз, і поклала його в ізолятор. Черговий лікар, який оглянув Миколу Кириловича, негайно викликав усіх спеціалістів. Але найнеймовірнішим виявилося те, що в обласній лікарні не було жодного дозиметра. Терміново викликали фахівця з цивільної оборони. Коли той прийшов, навколо ліжка хворого було повно людей. А коли підніс до голови Запорізького дозиметр, стрілка показала 300 рентгенів. Спеціаліст відстрибнув, вигукнувши: «Тікайте!» І за мить у палаті нікого, крім хворого, звичайно, не залишилося.
Миколу Кириловича й інших опромінених 27 квітня спеціальним літаком відправили до Москви. Салони літака і автобуса (яким довезли до шостої клініки) були покриті поліетиленовою плівкою.
Дивом вирвався з лабет смерті
У московській лікарні Запорізькому зробили хромосомний аналіз. Через два тижні йому стало зовсім погано. Якраз тоді до клініки приїхали американці Гейл і Хаммер. Перший розробив концепцію пересадки кісткового мозку (ця операція нібито гарантувала життя опроміненим). А другий привіз медичне обладнання.
Пересадку кісткового мозку потрібно було робити обов’язково від брата хворого. Але ж не всі їх мали! Тому донорами ставали і матері, й сестри. Та не всі хворі погоджувалися на операцію. Хірург В.Гукасян, у відділенні якої лежав Запорізький, порадила відмовитися від пересадки. Він так і вчинив, хоча Гейл тричі особисто його переконував. І нині Микола Кирилович упевнений, що саме це його врятувало. Бо ті, хто погодився на операцію, полишили цей світ.
Усіх пацієнтів шостої клініки оберігали від інфекцій, найменша з яких могла стати фатальною для ослабленого організму. У Запорізького від радіаційних опіків почала злазити шкіра, температура не спадала нижче 40 градусів, лейкоцити і тромбоцити ледве доходили до сотні одиниць, коли їх мали бути тисячі. Не зводячись із ліжка, він пролежав понад місяць. А потім як новонароджений учився самостійно ходити, їсти тощо. У московській клініці він пробув до 13 вересня 1986 року.
Із того часу вже не злічити, скільки разів Запорізький лежав у лікарнях: у рік по 7-8 місяців. Щопівроку його викликали на обстеження до Москви…
Урешті-решт добре, що знову літо. Як завжди, вони з родиною поїдуть на дачу, яку Микола Кирилович збудував своїми руками. Він любить щороку саджати городину, дивитися, як вона росте. Полюбляє збирати гриби, рибалити, співати і танцювати. І хоча нині здоров’я не завжди дає змогу це робити, намагається жити повнокровним життям, і скільки стане сил – допомагатиме дітям та онукам.