Де матері шукати правду?
Колись їй по-доброму заздрили. «Щаслива ти, Галю, бо маєш аж семеро хороших діток, тож на старість будеш жити, як у Бога за пазухою», – казали сусідки. А Галина Коптєва народжувала та виховувала дітей не заради якоїсь особливої вдячності за недоспані ночі та натруджені руки. Вона просто любила їх, як і кожна мати. Хоч і нелегко було забезпечити таку велику сім’ю, але вони з чоловіком старалися, щоб діти зростали ні в чому не обділеними, щоб вийшли з них чесні й порядні люди.
Діти, зрештою, виросли, самі стали батьками, а мати зістарилась, почала хворіти. Та від рідних дітей не дочекалася ні синівської любові, ні шани, ні звичайного людського співчуття. Ці почуття померкли перед звичайнісінькою меркантильністю та холодним розрахунком. Мабуть, коли вони ділили батьківське тяжкою працею нажите добро, коли подавали позови до суду, аби відібрати у матері останній куток, навіть не здогадувалися, якого болю завдадуть материнському серцю, як соромно їй буде дивитись у вічі тим, хто колись так милувався її дітьми.
...У кімнаті старенької розкішні букети. Вчора їй виповнилося вісімдесят років.
– Гостей була повнісінька хата, я й не думала, що мене ще пам’ятають, – каже Галина Денисівна.– Привітали подруги мої та доньки Олени, сусіди, колишні колеги. От тільки рідні діти не прийшли, ніхто навіть по телефону не привітав, – витирає сльозу жінка. – Хіба думала колись, що рідні діти на схилі літ виставлять на вулицю? Що ж, мабуть, я сама винна, якщо вони так вчинили. Значить, погано виховала. Але ж я так їх усіх любила, а найбільше прийомного сина Сергія, – розповідає старенька. – Нелегко було, звичайно, ставити на ноги семеро дітей, то ж доводилось нам з чоловіком Костянтином працювати, не покладаючи рук. Працювала одночасно на кількох роботах, жодного разу не була у відпустці, не відпочивала. Не було коли. Всіх нагодуй, попери, уроки перевір, до школи проведи. Дитинство в моїх дітей було не гіршим ніж у інших – усі навчалися в музичній школі, мали репетитора з англійської. Особливо старались, щоб прийомний син Сергій ні в чому не був обділений, адже він сирота. Тому мав і джинси, і велосипед, і магнітофон... Усі мають професії, старший син здобув вищу освіту. Потім усім весілля справляла, а синам, як і годиться, проводи в армію. Дуже раділа, коли народжувалися внуки. А тепер я для них, мов чужа, забули й дорогу до матері. І через що? Через якісь квадратні метри...
Правду кажуть, що квартирне питання псує людей. Галина Коптєва майже сорок років пропрацювала в Республіканському будинку моделей в’язальницею, ветеран праці, має нагороди. Ще у 60-х роках шанована багатодітна сім’я отримала трикімнатну квартиру. Та діти подорослішали, тому через кілька років Коптєвим надали ще одне помешкання. Туди й переїхали жити батько з матір’ю та прийомний син Сергій з сім’єю, а стара квартира залишилась за двома іншими дітьми. Щоправда, там мешкала лише донька Олена, а син Микола жив у дружини, хоч квартира була оформлена на нього.
Після смерті чоловіка Галина Денисівна переїхала жити до Олени, а свою частину приватизованої квартири подарувала доньці Наталії. При цьому вони домовились, що Наталія успадкує материну частку лише після її смерті. Проте слова не дотримала.
– Як грім серед ясного неба, була для мене новина про те, що сини Сергій та Микола подали на мене до суду. Один домагався, щоб мене виписали з квартири за тим фактом, що я там не проживаю, – розповідає Галина Коптєва. – А другий – щоб мене виселили з його квартири, тому що я маю свою житлоплощу, і тут, мовляв, мешкаю незаконно. Це було п’ять років тому. Щоправда, через два роки Микола написав відмову від того позову. А Сергій знову подав до суду, але справу не виграв. Скільки сорому натерпілася тоді, одному Господу відомо. Повірте, немає нічого ганебнішого, коли судяться рідні по крові люди, – каже жінка.
А в кінці минулого року діти продали батьківську квартиру без відома Галини Денисівни через брокерську контору.
Нині старенька мешкає з донькою Оленою, яка піклується про неї. Проте вона втратила прописку і тепер тяжко хвора жінка, інвалід I групи не може отримувати ні належного медичного обслуговування, ні безплатних ліків, ані користуватися пільгами.
– Я ще живу на цьому світі, але формально мене не існує, – каже Галина Денисівна. – А найгірше те, що мене викреслили зі свого життя рідні діти. Я не збираюся з ними судитися, хай суддею буде їхня совість. Однак я не перестала любити своїх дітей. І хочу, щоб вони знали це, – такими словами закінчила свою сумну історію старенька.