«Я маю право...»

Про те, що в дітей є обов’язки, знають усі. Батьки, вихователі, вчителі не втомлюються їм нагадувати: «Ти повинен зробити це», «Ти маєш вчинити так»… Прибери, винеси, заховай, помовчи, не чіпай, облиш – у лексиці дорослих стільки дієслів наказової форми, адресованих дітям, що ті бідолахи ось-ось завиють, зірвуться від обурення. Тому закономірно, що в подібній ситуації вони заявляють: «А я маю на це право!» А підлітки навіть починають «качати» їх. Хоч би як там було, та вони мають рацію.

Одначе, щоб «качати» свої права, треба добре їх знати. Десять із лишком літ тому Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про права дитини. До неї приєдналася Україна. Але, насправді, далеко не всіх прав, гарантованих юним громадянам нашої країни, у нас дотримуються. Саме про це я розмовляла з Оксаною Сафроновою, керівником кординаційно-освітнього центру із запобігання насильства в сім’ї Київського міського центру соціальних служб для молоді.

Делегати дитячих прав

Упродовж кількох років у нашому місті працює громадська рада делегатів дитячих прав. Цього року вона започаткувала інформаційну серію «Правова освіта молоді», мета якої – донести до юних киян положення Конвенції ООН, які безпосередньо стосуються кожного з них. «Ми прагнемо бути почутими!» – голосно заявляють хлопчики й дівчатка, коли йдеться про порушення їхніх прав.

– На жаль, це трапляється доволі часто, – констатує пані Оксана. – Наші діти терплять приниження, зневагу, залякування, а подекуди й фізичне насильство, психологічний тиск та моральні утиски мало не на кожнім кроці. Удома батьки кажуть свої «ні» і «не», у транспорті некоректно поводяться із безквитковими школяриками-зайцями контролери, на вулиці зграя однолітків знайде яку завгодно причину, аби дати стусана. А в школі часто-густо взагалі забувають про те, що учні – громадяни країни і мають не лише обов’язки, а й права. У дітей свої думки, вподобання, які не завжди збігаються із поглядами тата й мами. І в цьому нічого дивного, позаяк кожна дитина – особистість. Але ця особистість, буває, вщент нівелюється диктаторським режимом сім’ї (60-70 відсотків їх – тоталітарні). Це півбіди, коли мама купила доньці не голубу, а рожеву спідничку, бо вона неньці більше сподобалася. Набагато небезпечніше, коли батьківська диктатура здійснюється через силу і ремінець: «Мене батько виховував паском, бив як сидорову козу, і я користуватимусь його перевіреним методом».

На межі суїциду

Батьки 14-річної Оксани плекали, оберігали свою дівчинку з усіх сил, навіть на вулицю боялися одну відпускати. А саме у перехідному віці дітям необхідно спілкуватися з ровесниками. Згадайте себе, коли вашу дитячу душу бентежили перші промінчики закоханості. Про симпатію свою батькам не скажеш, а так кортить із кимось поділитися тим, що схвилювало серце. Оксана терпіла таткове табу, але раптом запротестувала. Звісно, батькові це не сподобалося, він почав зачиняти доньку вдома, бити. Одного разу так «розійшовся», що мало сережку з вуха не вирвав, ще й мама додала. Дівчинка не знала, де шукати порятунку, – вистрибнула із вікна четвертого поверху. Хвалити Бога, залишилася жива, а могло статися й непоправне…

– Дитяча душа дуже вразлива, – продовжує розповідати пані Оксана. – Доведена до відчаю, дитина ладна накласти на себе руки. Ця дівчина опинилася в нашому притулку. В міліції порушено кримінальну справу щодо прискіпливого татуся.

 Сліпа материнська любов виштовхнула на вулицю й іншу дитину – Сергія. Він один-єдиний у мами, тому вона опікає сина надмірно. І коли дійшло до того, що Сергій почав утікати з дому, мати не могла второпати, чому. «Я ж на кількох роботах працюю, аби його нагодувати, одягнути, а він мене не цінує», – заливається гіркими слізьми. У сина своє бачення проблеми батьків і дітей. «Якби вона мене не била гумовим кийком, я з дому не втікав би».

Проблему розв’язати допомогла міська соціальна служба для дітей і молоді. Наразі Сергій – у дитячому санаторії, а матір лікують психіатри.

Чужі серед своїх

Порушують права дитини не лише дорослі, а й ровесники – однокласники, друзі. Їм не треба шукати особливого приводу, аби помститися «білій вороні»: не дав списати домашню роботу чи контрольну – після уроків начувайся. Відмовився зірвати урок – чекай розборок за порогом школи. Однолітки бувають жорстокими. І страшно те, що скривджені бояться розповісти про кривдників учителям, батькам, а інколи справа варта, щоб втрутилася і міліція.
Тринадцятирічна Ліля, слухняна донька і старанна, чемна учениця, не порозумілася з дворовою компанією. Хлопці з її класу спонукали її до інтимних стосунків і погрожували у разі відмови побити. Так воно й сталося. Дівчинка приховувала побої, скільки могла, аж поки якось до ванної кімнати не заглянула мама й жахнулася від синців на тілі доньки. У справу втрутилась міліція: дівчинку захистили, винуватців покарали.

– Згідно із сумною статистикою, – наголошує моя співрозмовниця, – кожна дев’ята дівчина зазнає наруги чи від ровесників, чи від вітчима, а іноді (важко навіть збагнути) від рідного батька.

Певна річ, усі ми мріємо про щасливе майбутнє своїх дітей, онуків, держави. Тож маємо дослухатися до крику дитячої душі – захистити її, допомогти, порадити.

Але слід пам’ятати про це не лише у перший день літа – Міжнародний день захисту дітей, а впродовж усього їхнього життя. Коли сміються діти – весело всім.