Юрист став убивцею
Вони зустрілися шість років тому, коли 30-річний Віталій А. приїхав до своєї бабусі в село П’ятихатка заліковувати моральні рани після невдалого подружнього життя. Олена К. на той час овдовіла, залишившись із трьома дітьми на руках. Невдовзі й зійшлися, через півроку зіграли тихе сімейне весілля.
Усі, хто знав цих молодих людей, говорять, що вони були як дві половинки одного цілого, розумілися з півслова, а Оленині дітлахи одразу ж полюбили Віталія і називали його не інакше, як татусем. Єдине, що затьмарювало подружні стосунки, – відсутність у чоловіка роботи. І хоча дружина з цього приводу не докоряла, Віталія турбували нестатки, і він терпляче продовжував шукати заробітку. Уже під час слідства він скаже, що, навчаючись у 90-ті роки у Харківському юридичному інституті, й уявити собі не міг, що спеціаліст його рівня може опинитися у такому принизливому становищі. Звичайно ж, на досить пристойну роботу Віталій міг розраховувати лише в столиці чи райцентрі. Однак поїздки туди обійшлися б недешево. Міг би влаштуватися в господарстві, але… не дозволяла гордість поставити себе на один щабель із тими, у кого не було навіть середньої освіти.
Так минав час. Періодично він їздив до райцентру, перебував на обліку у центрі зайнятості і чекав позитивних змін у державі та в своєму селі. Щоправда, по господарству працював чимало, залучав до домашньої роботи й дітей. А у вільний час усією родиною ходили рибалити, по осені – у ліс по гриби.
Поза очі Олену жінки засуджували через те, що заробляти на чималеньку сім’ю доводилося лише їй одній. Однак у відповідь вона лише усміхалася й запевняла, що у них з Віталієм усе гаразд, а особистого щастя, як відомо, за гроші не купиш. Віталія у ці плітки не посвячувала, бачила, що йому й так нелегко.
Мабуть, вони й справді по-своєму були щасливими, бо ввечері навіть Оленині діти кидали усі свої дитячі справи, поспішаючи додому ще до приходу матері.
– Дружна була сім’я, – сумно констатує сусідка тітка Дарина. – Завжди всі разом, радісні. Що вже там найшло на Віталія – одному Богу відомо. Хоча б там випивав чи сварилися за щось. Так ні, нічого такого не було. Вмить життя власне перекроїв, сім’ю майже всю в домовину поклав, – тітка притишує голос, хреститься й продовжує. – Він же й себе хотів життя позбавити – стрілявся, а коли не вийшло, кричати почав, аби його міліціонери на місці розстріляли. Тільки Господь не допустив його смерті, мабуть, щоб мучився, страждав за свої вчинки. Так, – погоджується співрозмовниця, – міліцію викликали ми, сусіди, одразу ж, коли почули постріли. Я спершу нічого не втямила, обурилася й кажу своєму дідові, що знову спокою від тих петард немає. Подумали, діти бешкетують…
З матеріалів кримінальної справи. Показання Віталія А. «По обіді, 14 травня, я повертався з магазину додому. По дорозі зустрів знайомого Івана Т., який запропонував хильнути по пляшці пива. І я погодився, бо на вулиці було спекотно. Коли ми присіли у лісосмузі, Іван спитав: чи збираюся влаштовуватися на роботу, покепкував стосовно моєї дружини. Мовляв, заробляє, напевно, не тільки в сільгосптоваристві. Я не образився на ці натяки, бо й сам інколи думав, що Олена ходить «наліво». Можливо, мою подальшу поведінку спровокувало випите у той день – ми з Іваном на пиві тоді не зупинилися. Купили ще й горілки.
Усе, що було згодом, тепер я сприймаю ніби страшний сон. Ближче до вечора повернувся додому. Олена вже прийшла з роботи, поскаржилася, що в неї розболілася голова. Мені тоді здалося, що вона знущається наді мною. Адже було не раз: тільки-но доходило до інтимних стосунків, у неї завжди була причина, аби відмовити мені. Я взяв рушницю, яка належала її покійному чоловікові, і вистрілив у Олену. Коли зрозумів, що вона мертва, злякався. Саме цієї миті до будинку увійшов її старший хлопець Костянтин. Тоді я й вирішив, що з цієї сім’єю маю покінчити раз і назавжди. Адже, якби не вони, я міг би поїхати назад до Харкова, де живуть мої батьки, влаштуватися на роботу й жити повноцінним життям. Без німих докорів, що ти безробітний, що ти нікчема і тримають тебе тільки тому, що ти чоловік, без якого у селі важко обійтися. Середню доньку Марину я знайшов у дворі – вона гралася з сусідською дівчинкою. Сусідку я відправив додому, Марину застрелив на місці…»
Почувши галас у дворі, додому поспішив і найменший син Олени – семирічний Мишко. Одначе, вгледівши сестричку, яка нерухомо лежала на землі, а над нею стояв вітчим, кинувся бігти геть. Віталій побіг за ним. Коли ж зрозумів, що малий прудкіший за нього, зупинився й прицілився у спину. І хлопчик теж упав. Зчинили ґвалт сусіди, і тільки тоді він жахнувся тим, що накоїв…
Коли ж через кілька хвилин на подвір’я ще зовсім недавно щасливого подружжя прибули працівники міліції, Віталій сидів на ґанку, плакав і… вимагав, аби його розстріляли.
Ця дика і досі для багатьох несподівана розв’язка у стосунках зовні благополучної родини тривала лише кілька хвилин, але за цей час із життя пішло троє. На щастя, молодший Мишко вижив. Нині лікарі борються за його життя, і він має усі шанси видужати. Однак ніхто не може гарантувати йому повної моральної реабілітації. Та й скільки знадобиться часу, тепла людських сердець, аби він забув цей страшний епізод зі свого життя, не відає ніхто.
Віталій під арештом, спілкується неохоче і тільки зі слідчим. Як і тоді, у мить прозріння, вимагає негайного і безжального вироку щодо собе. Без суду і слідства.