«Якби відбувся референдум…»

Співрозмовник кореспондента «Вечірнього Києва» – народний депутат України Ігор ПЛОХОЙ. До парламенту він потрапив, здобувши перемогу в одномандатному виборчому окрузі № 141. Його головними конкурентами 2002 року були Антон Кіссе, який згодом теж став парламентарієм, та Іван Плачков – нині міністр палива та енергетики.

– Ігоре Івановичу, нещодавно минуло сто днів правління нового уряду. Як ви оцінюєте його діяльність?

– У світовій політиці існує неписане правило – перші сто днів правління нової влади не критикувати її роботу. В цей час тільки створюється наробок на майбутнє, виробляється економічна і політична тактика і стратегія, формується команда. Нашій новій владі дістається з перших днів без огляду на те, що це тільки початок роботи. Мені як людині не подобається зловтішна тональність критики, як політику – відсутність її конструктивізму. Ситуацію ускладнено тим, що поряд із кредитом народної довіри влада обтяжена і підвищеними очікуваннями миттєвого результату. А сто днів – це не той термін, за який можна підняти економіку і консолідувати всі сили суспільства. Якщо говорити про досягнення уряду, то не можна не відзначити прагнення не відступати від передвиборних обіцянок Віктора Ющенка, свідченням цього – соціально спрямований бюджет 2005 року. Розроблено ідеологію реформ в економіці, вдосконалюються механізми управління держвласністю. Звичайно, доводилося балансувати між збільшенням соціальних витрат і ризиком економічного обвалу, тим паче, що зростання цін поки що не вдалося приборкати. Що викликає тривогу, то це кадрова політика, особливо регіональна. Під гаслом «чесна влада» нерідко крісла керівників усіх рівнів на місцях займають люди, порядність і професіоналізм котрих викликають певні сумніви. Ізгоями стають досвідчені управлінці, здібні економічні менеджери, які з радістю прислужилися б новій владі та Україні. А весь їхній «гріх» полягає в тому, що працювали вони при колишній владі. На мій погляд, мудра кадрова політика полягає не в пошуку ворогів, а в об’єктивній оцінці можливостей справжніх професіоналів. Нема відчуття, що створено єдине ядро й у вищих ешелонах влади. Інколи відкрита чи завуальована критика на адресу прем’єр-міністра з боку соратників радше нагадує спалахи ревнощів до її популярності в народі, ніж бажання разом розгребти завали проблем.

– Як депутату-мажоритарнику вам, мабуть, часто доводиться бувати у своєму окрузі. Яке ставлення до нинішньої влади на місцях?

– Для того, щоб зрозуміти настрої людей, які живуть у моєму окрузі, а це південь Одещини – багатонаціональний край із компактним проживанням болгар, – потрібно знати і розуміти його менталітет. Це дуже працьовиті і хазяйновиті люди. Вони хочуть спокійно жити і працювати, ростити дітей, і щоб діти залишалися на рідній землі, а не поневірялися світами в пошуках заробітку. Вони боялися і не хотіли розколу України. Прагли одного: щоб вибори відбулися, прийшов новий президент і почав працювати. Люди настраждалися від колишньої влади на місцях, коли залишалися сам на сам із нерозв’язаними проблемами, роками не отримували заробітну плату в своїх сільгосппідприємствах, не могли домогтися виділення земельних паїв. Тому на нову владу покладають великі сподівання.

– Багато нинішніх урядовців іще вчора були парламентаріями. Чи позначається це і яким чином на співпраці Кабінету Міністрів із Верховною Радою?

– У кожного міністра – вчорашнього народного депутата – у парламенті залишилося своє лобі – однопартійці, соратники, однодумці… Це сприяє об’єднанню інтересів уряду і Верховної Ради, без надриву відбуваються переговорні процеси, а діяльність уряду досить прозора. Відкрита для діалогу і прем’єр-міністр, її цікавлять політична і економічна ситуація в округах депутатів-мажоритарників, які, по суті, є з’єднувальною ланкою між жителями регіонів та офіційним Києвом.

– Останнім часом дедалі гучніше лунають голоси, що умови конституційної реформи слід переглянути. Президент навіть висловився, що непогано було б провести з цього питання референдум. Якої позиції дотримуєтесь ви?

– Зміни до Конституції стали предметом політичного торгу з лівими силами. Їх приймали в умовах безпрецедентного тиску обставин. Пригадуєте: соціалісти пообіцяли підтримку Вікторові Ющенку тільки в тому разі, якщо «Наша Україна» і БЮТ проголосують за політреформу. Зміни до Конституції ухвалювали в пакеті зі змінами до Закону «Про вибори Президента». Тепер основним аргументом проти перегляду змін до Конституції є голосування в пакеті. Наче забули, як і чому голосували. Тоді на карту було поставлено громадянську злагоду в країні. Хто взяв би на себе відповідальність проігнорувати політичну кон’юнктуру? Я не належу до ревних прихильників політреформи в нинішньому варіанті, хоча й погоджуюся з тим, що парламентсько-президентська форма правління відповідає засадам справжньої демократії. Маю певні сумніви щодо доцільності переходу на пропорційну систему виборів народних депутатів. І дуже добре знаю думку виборців з цього приводу. Певен, якби відбувся референдум, більшість проголосувала б за сильну президентську владу і за змішану систему виборів. І не треба дорікати людям політичною незрілістю, просто Україна ще не готова до запропонованих згори змін до Конституції.